ДИСКОНТ

— Ганнуся, знову ти?! Вітаю! — Зачув я й обернувшись, побачив біля ґанку нашого сільмагу двох давніх подруг, знаних всіма односельцями.

— А де ж мені бути, дорогенька?! Там, за отим парканом з капличкою? — Ще поживемо! — обізвалась Соня.

Їм обом зараз під вісімдесят. Будинки — один навпроти одного через дорогу, та зустрічаються хіба що тільки тут, коли "по хліб". А то — не розлий вода з дитинства.

— Що новенького? — запитує Ганна.

— Новенького? Сама знаєш: яке в нас з тобою "новеньке" — тільки згадки-загадки й залишились. Пам’ятаєш, як з цього ґанку ми тягли додому твого "першого" — Кольку? Набрався "в дим". — Обізвалася подруга.

Ганна дивиться на Соню й посміхаючись каже:

— У нього ще всі ґудзики на штанах обірвалися. Ти все підтягувала їх догори, а за одно примудрилася із цікавості обмацувати його. — Ні, не пам’ятаю!

— А як Петра-водія заловила на заготівельній базі, пам’ятаєш? Кремезний і звабливий був чолов’яга, тільки занадто "хазяйнуватий" до колгоспного.

— Це тоді, коли він бетонного бордюрчика зі своєї вантажівки скинув після зваження, щоб потім мішечок картоплі на різниці ваги собі прихопити? Залагодив епізод, відпрацювавши неурочні у дві неділі — Ні, не пам’ятаю — відповідає Ганна.

— Ну, а майорчика на моєму весіллі, що перевівся начальником міліції до райцентру, пам’ятаєш? Як ви витанцьовували вдвох — всі гості задивлялися ....

— Той, в синьому однострою з начищеним до золотавого блиску ґудзиками, в офіцерських погонах із великими зірками? Пряжка його ременя тоді добре намуляла мені живота. — Ні, не пам’ятаю. — Знову відхрестилася Ганна.

— Тю, на тебе. Забудькувата яка! Ні того, ні іншого вона не пам’ятає. А ще колгоспний бухгалтер! Життя прожити — не поле перейти. Мала б пам’ятати хоча б дещо! — Наче докоряючи, але лукаво посміхаючись подрузі, мовила Соня.

— А, от і не так! Ти сама пам’ятаєш, як позичила у мене 9 копійок на буханець "кирпичика" ось тут, на цих самих сходах? — Так і не повернула дотепер!

— Дев’ять копійок, дев’ять копійок — на хлібину дитині — це ж 60 років тому було!

— Правду кажучи, ти хотіла собі ірисок купити, а віддала мені ... Спасибі — мовила в півголосаГанна.

— Я ж тебе щодня насінням пригощала. Завжди з тобою і за тебе стояла. І парубків не відбивала. А ти зараз про ці копійчини ... Отямся, люба — Стрепенулась Соня.

— Копійка тоді карбованець берегла. За шістдесят років, зробивши паузу й задумавшись мовила Ганна: перші 30 років — при трьох відсотках річних це буде ..., буде-буде — рівно 22 копійки в дисконті. За офіційним курсом перерахунку 1991-го — один до одного і п'яти сотих — це вже 23 копійчини. Після, ще останні 30 років, припустимо, що при ставці 20 відсотків річних. У підсумку маємо, ... (Ганна закотила очі рахуючи) — так-так, маємо 55 гривень. Плюс-мінус.

— Любе Сонечко, де грошенята?! Чи в лушпиння перерахувати? — Гордо запитала рахівниця.

Спостерігаючи нишком за цією сценкою, і я ненароком замислився про давнє. Що я такого яскравого пам’ятаю. Виявилося, що багато чого. Але не зовсім ...

От, наприклад, весілля друга ... — танцював з незнайомою жіночкою. Пам’ятаю її гладенькі теплі руки, як тримала мене за плечі. Пам’ятаю запах її парфуму — модного тоді польського — "Пані Ганська". А обличчя не пам’ятаю ... Проте парфуми ці я ще декілька разів дарував на 8 Березня своїй дружині. Так, давно це було ... Дива!

Скупившись, і сходячи з ґанку продмагу, подруги подивились одна на одну і майже одночасно мовили: "От знову побачимо років через 60, чи не пригадаєш ти ще чогось ..."

— Оптимізм, подумав я, це перше з чим не можна розлучатися в тутешній час. І поглянувши у слід цим двом, побачив, як вони взявшись за руки і погойдуючись з боку в бік, як два човники, валком так, рушили по домівкам вулицею свого дитинства, юності, зрілості і сьогодення.

А ви, читачу, пам’ятаєте, що запланували на завтра?

Київська область, вересень 2025.