Сюїта "Па-бемоль"

- Па! Ти спиш?!

— Та, н... - далі я вже не встиг закінчити фразу. Точніше, закінчення перейшло в мій зойк, що супроводив прогин спини й заливистий сміх чотирирічної доньки.

— Нумо купатись, ти обіцяв, коли було дві "бабки". Зараз вже он їх скільки, дивись! - Докоряла Таміла, струшуючи на мене залишки крапель з гумової шапочки для купання.

— Ми не домовлялися, що ти поливатимеш мене. Скільки вже "бабок" наліпила? А, ну, лічи!

— Хитренький який! Мама казала, що правильно буде не "лічи", а "лікуй"! От я зараз зроблю тобі укольчика!

— Тама! — Люся вирішила вступитись. Татко, бачиш, відпочиває. Зачекай трошки та підемо купатись всі разом.

— Відпочиває? — Насупившись і вибучивши губки, мовила мала. - Він грається з мурахою! Не дає маленькому піти додому. Бачиш, соломинкою його туди-сюди штовхає. А маленького чекають дітки. Відпусти його, па, — вже залагоджуючись мовила донька.

— Він, між іншим, на відміну від тебе, ра-ху-є! Піщинки. Бачиш, я зробив йому доріжку. "Посолив" її трохи цукром. Для нього це як цукерки. Мураха їсть і перебирає лапками крупиці, наче рахує їх і їсть.

- Але ж він весь час товчеться на одному місці — не вгамовувалась майбутня "зелена".

— Це математика, Тама.

— Мате-мантика?! Дочки-матері, так?

Тут ми з дружиною засміялись хором. Дочка одразу засмутилась, розвернулась і побігла до свого "садочка" ліпити далі.

— Великий плюс — не плаче. Пішли з нею пірнати ! — підсумувала Люся.

— Ти зайди спереду, заговори її, а я ззаду підгачу і ми бовкнемось у воду втрьох — запропонував я.

Так і сталося. Настрій всіх було одразу відновлено. Знову залунав сміх, загравання, зойки серед безлюдних піщаних дюн балтійського узбережжя Лієпає.

За вечерею дружина запитала про пригоду мурахи. Я почав їй пояснювати.

— Пам'ятаєш курс диференціального числення?

— Так, про похідну функції — обізвалась Люся.

- Точно, до прикладу. В теорії використано граничний перехід, коли кінцевий відрізок на числовій осі стягується в нуль і це призводить до взяття похідної від функції. От, уяви собі мураху, що наче на біговій доріжці, — перебирає лапками кожне число, бажаючи дістатись до нуля.

— О! - схаменулась Люся.

— "За напрямком до "нуля" — це як в детективі Агати Крісті - підбурила дружина.

—- Так, майже ...— подумки оцінив ситуацію я: зараз засне. Тому вирішив продовжити.

— Але яким би малим не був відрізок, чисел на ньому - нескінченно. Тому, в очевидь, час руху мурахи на цій "доріжці" теж нескінчений. Відношення цих двох нескінченностей, як не пародоксально, є кінцевою величиною - швидкістю. Про це свідчать покази спідометра.

Такі справи, люба: наша мураха не зрушила з місця (лише перебирає лапками), а швидкість її руху існує: якщо зупиниться - вона нульова, якщо докладе зусиль - досягне певної швидкості, але не більше за швидкість світла. Ейнштейн довів. І це все не залежить від обраної довжини стрічки "бігової доріжки", яка також, як усе суще, має нижню границю. Планківську довжину. Надмалу, але існуючу.

— Ти, що, старий, супроти генія Лєйбниця?! - Схаменулася Люся.

— Ні, люба, я за фізичну реальність. Яка ж у вас з Гришею схожа реакція - прям на рівні умовних університетських рефлексів (Гриша - мій друг дитинства, професійний математик)! Я продовжив:

— Знаєш, Гришко до моєї ідеї теж спершу з іронією поставився. "Школа Зенона", каже — "черепашкові біга". А напередодні нашого від'їзду сюди, зустрічаю його на дворі, а він тягне додому новеньку тренажерну бігову доріжку. Уявляєш?!

— Пузко своє "заінтегроване" пивком буде згоняти, мабуть, - озвалася Люся.

— Коли я сміючись, пам'ятаючи нашу з ним дискусію про "надмале і недосяжне", підійшов, - він теж з посміхом зняв з мого язика репліку: "Математики теж експериментують!" Я тільки що і вспів кинути другу навздогін, щоб не забував записувати покази кілометражу.

В цей час до кухні ввійшла якась чудернадська особа: в маминих окулярах від сонця, в папиній куртці з рукавами до підлоги, із стародавнім довідником, здається — "Жовті сторінки". І де тільки відрила?. Хлюпаючи шльопками 37-го, цей "Каспер" підкрався до нас і гупнувши книгою о стіл заявив, що прийшов скласти "адсративний протокол" про скривдження мурахи. І з виразу обличчя "привида дюн", я зрозумів: справа серйозна. І звідки тількі такі малі вже знають про права - наче народилися не в сім'ї науковців, а полісменів?

В цю хвилину "представник закону" здригнувся, зачувши ритмічну мелодію із приспівом про "шльопки", що лунала з Люсиного смартфону. Під цю "тік-ток" сюїту захисниця фауни відразу закружляла у танці, почергово скидаючи з себе в різні сторони маскарадні речі, уявно імітуючи якийсь нишком побачений кіноепізод на кшталт кінофільму "Захисник для дочки". Останніми, коли босі ніжки заходилися у карколомних "па", в куток полетіли шльопки.

Теоретик функціонального аналізу назвав би цю зміну вистави точкою біфуркації. Такою собі сюїтою "па-бемоль". А ми милувалися цією картинкою, бо саме так проявляє себе мить щастя.

Київська обл., вересень, 2025