"І ще про щось ..."

        Ніжна й інтелігентна новела з ароматом студентської юності, інтелектуального пошуку й тонкої інтимності. Ви маєте можливість зануритись в атмосферу студентського життя, перших почуттів і творчої синергії між героями.

           Це нагадувало підготовку до сесії Шурика і Ліди в кінокомедії "Операція "И". Тільки тут мова йшла про написання реферату з філології двома студентами паралельних потоків — Олесем і Любою.

Якось перетнувшись вперше на спільній лекції, вони одразу виділили одне одного з різношерстного гомінкого середовища. Третього разу Олесь пригостив Любу Мак-Флурі. Смакували на перерві удвох, сидячі в холодочку ботанічного саду ім. Фоміна.

           Часто їм траплялися завдання, подібні одне з одним. Люба запропонувала синхронізуватись: звірили розклади та виділили маркерами спільні пари. Відтоді вони наче затоваришували, якщо це можливо уявити між 20-річними однолітками: чепурною дівчиною і широкоглядним парубком. Чи зародилося в когось з них почуття? — Навряд чи. Просто потяг до довіри та цікавості. Любу інтригували численні пухкі конспекти Олеся. "Звідки? Адже нам стільки ще не начитали". Якось запитала. — Це ще зі школи, пояснив товариш: у нас були популярні факультативи з культурології та діалектики — от я і назбирав ідей. Уявляєш, школяр-філософ?! Більшістю з того, що законспектував, починаю пройматись лише зараз, порівнюючи ідеологеми лекцій з цими максимами.

           Своєю чергою, Олесь звернув увагу, як Люба креативно конспектує. Не "стенографує" лектора, а, витримавши паузу, занотовує основну думку. Виходили справжні тези: і стисло, і зрозуміло, до якого джерела звертатись за поглибленням. То й він почав час від часу переймати її систему.

           Сьогодні вперше вони обрали не бібліотечний зал, а кімнату для занять у студентському гуртожитку. Просторо, світло і ні душі — весь кагал на лекціях. Наче інтимніше, проте, — і на "нейтральній" території.

— Що значить "класифікувати філологічну адаптованість художньої літератури"? Оксюморон якийсь — запитала Люба.

— У мене є теорія, відізвався Олесь. Я поділяю художні твори умовно на три категорії: ті, які мають кінематографічну принадність і в однаковій мірі можуть бути прочитані або проглянуті; ті, пізнання яких краще розкривається через візуальний ряд і акторські діалоги; ті, глибину яких неможливо передати з екрана.

— А приклади?

— Будь ласка, наведу по одному, але ти легко можеш за аналогією продовжити кожен ряд. Ось яскравий приклад першої групи: класика Олександра Дюма (батька) — чудасійне читво і видовищно-емоційні екранізації. Як тобі?

— Згодна. От сиджу і бачу картинки й діалоги. Давай, давай далі.

— Друга група. Вона найбільш неоднозначна, але це саме її так характеризує. Вибач, — Лев Толстой.

— На "людянішу людину" підняв руку! "Не здав" нам забезпечено! — зіронізувала Люба.

— Ти не права. Як я розумію, завдання полягає не в тому, щоб дати оцінку творчості, а в тому, щоб показати нашу спроможність подивитись на феномен з нетрадиційного боку. Тому ми можемо нафантазувати все, що завгодно, аби логічно, пояснив Олесь.

— Третя — Фенімор Купер: як би не намагались передати дух його романів з екрана, та антураж і картини природи перебирають на себе все, затьмарюючи внутрішній світ героїв. Адже саме ментальність індіанців і її протиставлення поглядам на життя білих поселенців, фактично колонізаторів, становить основу драми. В результаті екранізацій виходили лише вестерни.

— Так, ти правий, "Вінніту — вождь апачей", "На берегах Онтаріо" — це все одно, як "Золото Маккенни".

Після цього Люба почала набирати фабулу реферату. Олесь стояв за її спиною, і час від часу його пальці впевнено випереджали несміливі рухи дівчини. Під час цих втручань у "видавничий процес" біцепс хлопця мимоволі доторкався до рухливого плеча Люби. В просторі вітав дух творчості й ще щось...

          Минув тиждень, і курсові були успішно здані. Молодь зустрілась напрочуд тепло, наче давні-давні близькі. Скориставшись триденною паузою занять, вони провели перші два вихідних у невгамовному екскурсі парками й Дніпровськими краєвидами. Третього дня Люба запропонувала, щоб Олесь заїхав за нею в садовий кооператив у Пущі-Водиці. Він одразу усвідомив задум подруги, і тому в ньому все забриніло. А ще — сумніви, сумніви та запитання, запитання і сумніви...

          Вона зустріла його, стоячи на сходах дерев’яного садового будиночка, такого ж чепурного, як і була сама хазяйка. В сарафанчику, в кумедному капелюсі-козирку і кросівках на босу ногу. Олесь зупинився, оцінивши картинку, і, збігши по сходинках, без роздумів пригорнув дівчину себе. Почуття було таке, наче він тримає пташку в кулаці, але замість кулачка був він сам. Її тіло водночас і трепетало в його обіймах, і переливалося, наче ртуть. Вони вперше поцілувались. Потім — ще, ще і ще. Коли він відхилився, щоб заглянути їй в очі, то заціпенів від замріяного погляду.

— Ти про що?

— І ще про щось, мовила пошепки Люба, уткнувшись носиком в його гарячу мочку... То до якої групи віднести новелу про нас? — З грайливою лукавинкою запитала вона.

— Це епістолярний жанр. В чужі листи не підглядають, віджартувався Олесь.

— Заходь чимшвидше, — будемо листуватись.

         І вони щезли в затінку будиночка до наступного світанку.

Червень, 2025, Київщина