Плем’я

Червень. Тепло. Дуже тепло.

Чудова днина! Полежу на цьому пласкому теплому камінчику — потішу животика, бо зовсім видувся. Очі мружаться, але не слід втрачати пильність — все-таки двір.

Он, волохате чудовисько... Не набавиться! Землерийок переловила, тепер за горобців взялась. Може, й мене хапне — торік же хвоста відгризла. Ледь-ледь відростила нового. А мені хвіст — то кермо й опора.

Крадеться знов. Дивись, повзе, шерстяна диверсантка!

А, о так тобі! — Хазяйка-захисниця нагнала. Бач, як чкурнула: махом на сливу, потім на дах льоха. Отам і сиди, пухнаста двірничко!

А я... А я тепер через тебе не зможу провідати подружок — саламандр-водолазів. Вологу полюбляють, мерзотниці. Заб’ються в щілини кладки стін льоху — і живуть без клопіту. Мошка сама їм на обід летить. А я — сама.

Сумно. І ще цей живіт... сутужно.

Ой-ой, боляче як! Що це? Що воно?!

Мамочко! У мене друга голова виросла!

Що робити? Зараз зав’юся і відкушу її...

Ой, стривай! Ти звідки, мала?

...Ще одна? І ще? І ще?!

Скільки ж вас?

Сімох нарахувала — і всі під мене, грітись.

Малі, а вже орієнтуються! Добре, згорнусь кружечком — сидіть собі вкупі. Тепло. І живота відпустило. Дива.

Бачиш, верхній самий — цілуватись поліз. Ротик відкриє, закриє, відкриє...

Щось мовити намагається.

А ну, давай разом. Ну, ще разок:

— Ма... мо...

Обалдіти.

Ох, дурепа ж яка я, дурепа! Не дарма ж бабця якось скоса дивилась зранку...

Так я їх... народила?! Усіх!

Маю своє власне плем’я.

До нори, малі! Ховатись!

Відтепер заняття на весь день.

Не до гостей — біжу полювати.

Червень, 2025