Український гамбіт

"Український гамбіт" — це коротка, але дуже насичена новела, що поєднує в собі сатиру, соціальний аналіз і філософську притчу. Автор майстерно грає з символами та асоціаціями, залишаючи простір для рефлексії. Вдалий приклад новітньої української малої прози — сучасної, болісної, і в чомусь навіть прекрасної у своїй трагічності.

"УКРАЇНСЬКИЙ ГАМБІТ"

Зараз я розповім тобі казочку, друже. Прислухайся.

"Розумієте", — казав він, супроводжуючи це виразними рухами тіла й рук, — "в одну величезну коробку вони кидають ваші гроші, а з іншої — дістають валюту. Або навпаки. Через місяць ви заходите, й вам виплачують проценти! А ми так можемо?!" — не зводячи з мене своїх розумних очей, запитував кандидат у майстри спорту з шахів.
— "Прямо на сходовій клітині, при відчинених дверях!", — продовжив він зачаровано і захоплено, чекаючи на початок гамбіту. Я співчутливо кивнув і посміхнувся. Подумав: краще зараз, ніж потім...

Далі — все, як у казці Братів Грімм "Королева бджіл": в кімнаті зі стінами світло-сірого кольору, біля столу в тон до стін, у півоберта до вікна, у сірому плащі, мовчки сидів літній чоловік. Його обличчя теж було сірим. Як попіл. От тільки на столі, замість смачних наїдків, лежали аркуші розпорошеної "інвестиційної угоди". Первісна вартість цих паперів становила сім тисяч доларів плюс щомісячних двадцять відсотків. Кінцева вартість... (як ви здогадуєтеся, не на Нью-Йоркській біржі) — нуль цілих нуль десятих. Ще й — мінус відсотки.

Що це? Як таке можливе? Після вуличних барабанів "Спортлото", реформи Павлова по вилученню 50-рубльовок, трастів 90-х і пірамід "МММ", компанії "Почую кожного" із вкидання виборчих бюлетенів, двох Майданів, золотих вкладів у В2В — і знову на ті ж самі граблі?! Але тепер — вже геть залиті кров’ю...

Довго шукав відповідь. Розумів: пояснення не може мати під собою нічого раціонального, бо всі ми і кожен з нас, усе ж таки — Homo Sapience. Тут щось національно вкорінене, романтичне з підґрунтям "Тіней забутих предків", вогнищ на Яна Купали, "Вечорів на хуторі близь Диканьки"...

Дядько думав, думав і, здається, знайшов. Ім’я феномену — "зозуля".

А ну, скажіть мені, чи багато знайдеться серед нас тих, хто без упередження ставиться до цього символу долі і часу? Осуджуємо її за те, що ухиляється від виконання свого (материнського) обов’язку, пророкує, насміхаючись, хаті біду. І, водночас, — довірливо рахуємо, скільки років нам на кукує, та чекаємо, коли весну привітати почне. Так і до тепер: не важливо, хто і скільки разів ухилявся й насміхався: а от візьме і зробить щось чудесне...
Прислуховуймось. Вже кукує?

Ілюстрація ChatGPT                                                     Травень, 2025