Зорі - вічні

         Серце стинається за обірвану струну. Та ще до фінального акорду далеко ... Кривавою ниткою проводиться думка, що після колива, застіллю з яких-небудь перемовин має передувати помста. Конкретна й адресна. І автор прямо каже за що.

            Це наче було правдою. І наче не було.

Віяло свіжою хвоєю, міцним одеколоном і … сльозами. Всі дивились вслід труні. В ній був хтось схожий на Нього, але ні, не Він. Певно – не Він! Він зараз свій автомат готує до бою – помститися за ці запахи.

За матір,

за батька,

за дружину,

за розгублені очі своїх діточок,

за сум всіх своїх рідних,

за всіх нас обабіч Його останнього шляху,

за односельців, які вже не попрощаються з Ним,

за все збудоване і не збудоване,

за все замріяне і розвіяне,

за нашу землю, небо, моря і ріки,

за все і за "просто так", щоб знали!

Він є. Він в строю. Побратими звертаються до Нього …

І ми щодня будемо бачити Його обличчя і вітатися з Ним.

А тричі на рік за Нього будуть підносити вогника, як він це робив, будуть запалювати свічку і піднімати чарчину та … – оглядатися – чи Він, бува, не поруч, не зайшов, роняючи: "Привіт!", "Вже зробив", "Вже зорав", "Вже скосив",  …

Він з нами і Всі ми - до скону з Ним.

Його ім'я?

 – О, його не випишеш на звичайних стрічках.

Цього разу знадобляться такі довгі, як на День Соборності:
від Сотні Майдану – до кожного райцентру,
від кожного вцілілого помешкання – до Алеї Слави.

І окропити ми маємо ту Стрічку — не Святою водою, не оковитою, а вражою злою кров'ю!

Травень 2025, Київщина