У полоні дракона

Ліс був густий і темний, лише віддалене світло пробивалося крізь гілки високих дерев. Анна не мала сили чинити опір, коли її захопили. Вона знала, хто стоїть за цим — жахливий дракон, який віддавна мав кровну ворожнечу з її родиною. Її брат — мисливець на драконів — вбив його сестру, і тепер вона опинилася в пастці помсти.

"Сподіваюся, тобі тут зручно," — голос лунав холодно, як зимовий вітер. Перед нею стояв чоловік із крижаними, майже чорними очима, чия присутність була такою ж загрозливою, як і його інша форма. Він був тим драконом, але зараз — у людському вигляді.

"Зручно? Що ж, якщо ти хочеш дізнатися про мій комфорт, це вельми мило," — її сарказм був таким же гострим, як і кам’яні стіни цієї печери. "Але я не певна, що заточення в камені та мовчання щось змінить у моєму ставленні до тебе."

Дракон на мить затримав погляд на дівчині, його губи ледь розтягнулися в насмішці. "Ти дуже впевнена для тієї, хто втратила все. Можливо, тобі варто бути трохи... смиреннішою."

Анна лише усміхнулася, але її очі залишалися холодними. "Смиренність? Перед ким? Перед монстром, який ховається за людською оболонкою? Навряд чи."

Минали дні, тижні, а може й місяці. Вона сиділа в цій крижаній фортеці, і кожен день приносив нові словесні дуелі з драконом, який на диво часто відвідував її. Спершу вона думала, що це лише чергова маніпуляція, але щось змінювалося.

"Твоя сім'я зрадила мене," — промовив він одного вечора, його голос тихий і глибокий, майже шепіт. Він стояв біля вікна, дивлячись на далекі гори. "Мій рід знищено через них."

"Твоя помста — лише відчай. Ти забув, що означає бути людиною, хіба не так?" — Анна продовжувала свою гру. Її слова були холодними, але її серце почало битися швидше.

Він обернувся до неї. Його погляд був сповнений чимось, що вона не могла розгадати. "І хто ж ти, щоб судити мене?"

"Лише та, кого ти вважаєш полонянкою. Та, на яку ти витрачаєш час, хоча давно міг би мене знищити." Її слова були як отрута, але і в них вже було щось інше. Вона більше не відчувала лише ненависті до нього. Її цікавило, чому він не зробив цього кроку.

Одного дня він прийшов до неї зовсім іншим. Його очі були втомлені, як у того, хто пережив сотні війн.

"Ти не розумієш, що я ніколи не хотів цього," — він підняв руку до свого серця, наче щось стискалося всередині. "Ніколи не хотів бути тим, ким я став."

Анна зітхнула. Її холодність почала танути. Вона підійшла до нього, але трималася на відстані. "Ти думаєш, що розкаяння змінить щось? Ти викрав мене, тримав тут, і думаєш, що тепер, після цих слів, все стане на свої місця?"

"Можливо, я зрадив себе більше, ніж ти думаєш."

Її погляд пом'якшав. Вперше вона побачила в ньому не дракона, не чудовисько, а людину.

Згодом Анна почала помічати, що їхні розмови змінювалися. Її сарказм ставав м'якшим, його гнів — приглушеним. Вони обидва почали відкривати одне в одному щось більше.

Одного вечора, коли сонце вже сідало за горизонт, він підвівся від каміна, підійшов до неї, нахилився і тихо запитав: "Чому ти більше не боїшся мене?"

Анна, яка досі тримала на нього холодний погляд, на мить замислилася. "Можливо, тому що я бачу в тобі більше, ніж те, що ти показував усі ці місяці."

Він нахилив голову, їхні очі зустрілися. "А якщо я знову стану тим, ким був? Чи будеш ти мене боятися?"

Вона всміхнулася ледь помітно. "Можливо, але це вже не важливо. Ти більше не дракон для мене."

"І ким же я для тебе?"

Її відповідь була такою ж холодною, як завжди, але тепер у ній було щось нове. "Ти — той, хто зрозумів, що любов сильніша за ненависть."

Він мовчки подивився на неї. Його пальці торкнулися її руки, і в їхньому дотику було більше ніж будь-які слова могли сказати.