З'їдена місія

В одному похмурому лісі стояв високий готичний замок. І ліс той був незвичайним, повним темного чарівництва, за що його так і прозвали - Чорний ліс, і замок теж буденністю не страждав. І справа була зовсім не у похмурій архітектурі, та навіть не в численних скульптурах химер, що прикрашають ганок, парадні сходи та високі вежі. Це ось, якраз, абсолютно нормальне явище для середньовічної архітектури. При наявності належної звички можна навіть змиритися з дивною та нетиповою для нерухомості особливістю - змінювати внутрішні планування силою, що наочно має  магічне походження. Та що там, планування! Цей замок відверто насміхався над людською психікою та органами почуттів, він транслював мешканцям сусіднього селища уявлення про себе, як про звичайний фермерський будинок, в якому живуть - доживають свій вік старий зі старою селянського звання.

А жили там насправді стара Відьма та Алхімік. Ну, як стара, вірніше буде казати - старовинна, бо пам'ятала вона всяку старовину. Сама Відьма була вічно юною, тому могла собі дозволити мати будь-яку зовнішність, а виглядати старою, що вижила з розуму, виявилося найбезпечнішим. У замку разом з Відьмою жив такий же самий вічно юний Алхімік, але цю властивість він придбав випадково, як побічний ефект від своїх наукових пошуків у лабораторії. Вони не були ні подружжям, ні родичами, об'єднувала їх загальна наукова робота. Чого вони там домагалися численними дослідами, що бажали відкрити, та в якій галузі – таємниця.

Але ось одного разу Алхіміку наснилося, що їм конче потрібно Священний Грааль. А ще цей привид Батька Гамлета (так він вважав за краще називати себе), що здавна проживав у замку! Примарний пан розвинув непомірну активність, завиваючи й трясучи ланцюгами не тільки ночами, але також серед білого дня. Він увесь час ліз із порадами та рацпропозиціями, стверджуючи, що Грааль перебуває в його палаці, в Ельсінорі. І, бачте, тому його синочку, принцу Гамлету та данському престолу загрожує небезпека від лихих людей! Цей самий Грааль, нібито, стоїть собі в центрі двору, зачарований, до пори - до часу, під звичайну криницю. Але зняти чари з нього та забрати з собою може тільки певний персонаж: щоб не був людиною, але подоба неодмінно антропологічна. І ще, щоб був не живим і не мертвим (тьху, тьху, щоб не зомбі - тим більше!). Зроблений руками, але щоб рухався самостійно і міркував розумно. Комп'ютер на радіокерованому візку? Ні, такого в ті часи ще не винайшли.

Брехав він, цей привид Батька Гамлета, безбожно: ніякого Грааля в Ельсінорі не було і в помині. Просто примарний володар сподівався, що будь-яке стороннє втручання в данські справи запобіжить визначеним міжусобним подіям.

- Голем! Треба зробити Голема, - запропонувала Відьма, - А ти, друже, втілиш в нього замість душі щось зі своїх алхімічних енергій. Ну, не бігати ж за ним по лісах з батарейками та блоками живлення, справді!

- Добре, тільки ти сама зроби належне тіло, - відповів Алхімік.

- Та раз плюнути, - легковажно відповіла Відьма і приступила до справи. Але замислилася: а з якого ж матеріалу краще за все творити бовдура? Ну, класична глина не підійде - занадто крихкою буде оболонка,  адже не можна забувати, що на дворі Середньовіччя, і в моді - лицарські змагання та інші травмонебезпечні розваги. Залізна людина? Заманливо, але щось не те... заіржавіє під дощем, мабуть. Та ще увагу роззяв обов'язково буде до себе привертати. А нам це зовсім не потрібно! Ну, що ж, що ж таке зобразити - хитро та недорогим коштом, непомітно, але надійно? Тут їй згадалося: «Подолом помела, по засіках нашкрябала ...» - ритуальна пісня для «призову дитяті» сільських чаклунок, виповнюється хором всіх тих,  хто співчуває невдалої потенційної вагітної. Ось воно, мудро та недороге!

Відьма пішла в комору та натурально - подолом свого розкішного криноліну - замела всю підлогу. Щоправда, сільські чаклунки алегорично мали на увазі щось інше... але, що промовлено - то зроблено. І відповідно, що підметено - то й інгредієнт. Всяко лико - у салат, тобто, в тісто.

Ось, якось так. Потім вона чесно пошкрябала по засіках і розклала свою здобич на три купки. Одна частина старого борошна, що здавна завалялося  (колись тут були хороми, а тепер - так, засіки), одна частина середньовічного пилу, упереміш з мишачим послідом. Третя частина - екзотична: сушений мак, навіщо - то подрібнений до консистенції порошку, набір для коктейлів джентльменський - з коріння мандрагори, імбиру та селери, а ще крило кажана. Все це валялося в коморі ще з часів прабабусі нашої Відьми, й, мабуть, ось і настав час вжити весь цей мотлох у справу. Відьма недовго розмірковувала про якісний склад і санітарні норми, та замісила тісто, покачала качалкою, а потім виліпила з тіста потужну фігуру лицаря.

Хлібна людина, і голова - у вигляді короваю в шоломі. Після спекла все це в диво - печі та пішла кликати Алхіміка. Потрібно ж тепер оживляти цей хлібобулочний виріб і запхнути в нього якусь подобу душі!

Алхімік довго розглядав отриманий результат, розкритикував загальну концепцію, збив з Хлібної людини лицарські обладунки та надав йому вигляд сільського дурника.  Не полінувався і навіть розфарбував короваю обличчя - очі, ніс, рот до вух. А потім зробив те, для чого і був покликаний, власне: через трубочку задув всередину хлібної статуї якусь енергію.

І Хлібна людина ожила, і почала рухатися, невпевнено озираючись на всі боки. Правда, недовго. Раптом з середини невідбутого лицаря вирвався чорний смерч і огорнув всю фігуру. Коли смерч розсіявся, то виявилося, що тіло кудись зникло, залишивши голову - коровай гордо майоріти над землею! Та й коровай вже після всіх цих маніпуляцій не надто  був схожий на коровай ...