Пристрасті тонкої порцеляни

...Вони сиділи на даху, на самому краю димової труби, дві маленькі порцелянові статуетки - Пастушка та Сажотрус, балансуючи між двома безоднями. Над головами розлітався чорно - зоряний океан неба, а внизу, дахами незліченних будинків у вогниках, розпласталося величезне місто. Здавалося, що десь там, на непомітному у темряві краєвиді, дахи повільно перетікають у небо та линуть до зірок. Різдвяна ніч опустила над містом свій мерехтливий купол, повний особливих таїнств та див.

- Цей світ занадто великий для мене. Я боюся - впасти, пропасти марно, розгубитися й, врешті-решт, загубитися та розбитися вщент, - схлипувала порцелянова Пастушка.

 - Але ж ми вже подолали такий важкий шлях по димарю, дісталися сюди, на дах - до зірок. Ми покинули свій порцеляновий буфетне - камінний маленький світ саме ради єдиного шансу на трансформацію лялькового життя в щось більше! Per aspera ad astra – терпляче вмовляв її Сажотрус.

Так, вона знала, що шанс перетворитися на людину випадає тільки один раз у порцеляновому житті. Тільки одного разу Бог - Творець, великий Гончар всього сущого, за примхою своєю в місячному світлі дарує глині таїнство здобуття безсмертної душі. Нерішучість в такий день закриває для статуетки цей шлях назавжди. І, тим не менш, страх скував і підпорядковував своїй логіці: затишний, звичний світ у старовинному, почорнілому від часу буфеті з дуба відчайдушно кликав повернутися. Як же їм, порцеляновим статуеткам, було затишно стоять поруч на столику під дзеркалом! А час від часу можна було відвідувати своїх друзів у буфеті та на камінній полиці. Порцеляновим та скляним дрібничкам було про що поговорити один з одним. Загалом, було у них все, як заведено у людей. Тільки ніяких тобі турбот, клопоту, та й справжньої праці - не було. Вівці в Пастушки були теж з порцеляни - гарненькі, кучеряві, в бантиках та стрічках. Всі вони слухняно стояли на одному місці та нікуди не розбігалися. Втім, свинки її сусідки - Свинарки були такими ж, і так само не вимагали турботи про себе. А квіти Садівниці були зроблені з різнокольорового венеціанського скла, вони цвіли завжди. Живи та радій. Але мрії та сни про інше, щось більше, не давали спокою. І ось одного разу вони все ж наважилися - використати шанс і втекти у великий світ. Це були закохані парочки: Пастушка та Сажотрус зі столика під дзеркалом, Садівниця та Ліхтарник з камінної полиці. До них в останню мить приєдналися ще дві фігурки з буфета - Коробейниця та Мірошник.

Завдання було не з легких: втікачам треба було подолати димар, щоб вибратися на дах. А це було під силу далеко не всім! Для такої справи потрібна драбина. Ось у Сажотруса та Ліхтарника вона була, згідно з родом занять. Мірошник теж дуже хотів потрапити на дах, щоб побачити своїми очима зірки, тільки ось відповідного спорядження у нього не було. І тоді, зважившись на відчайдушний вчинок, він відколов ажурну драбину від свого гарненького порцелянового млинка! Ось яким сильним було його прагнення! Бігти у великий світ в іграшок було прийнято парами. Ніякої нареченої у Мірошника не було, проте витончена панночка - Коробейниця з розносом у руках, яка стояла на верхній полиці, сама твердо виявила бажання піти з ним на дах.

«Шлюб з розрахунку - це теж варіант», - сказала вона рішуче.

Парочки домовилися, що будуть долати димар по черзі, щоб не заважати один одному. Першими почали сходження Сажотрус і Пастушка. І ось, що ж у результаті, - в одному кроці від мети ця пасторальна вівця в золотих туфлях та капелюшку з трояндою вперлася, як... ну, в загальному, вперлася. Відведіть її назад додому, на столик під дзеркалом, галантний кавалер! І та обставина, що ідея бігти в великий світ належала саме їй, вже не має ніякого значення!

Тим часом, шум, що доносився з труби, сповіщав про наближення інших учасників прогулянки з перешкодами. І ось, на краєчку труби зібралися всі порцелянові втікачі. Почувши голосіння Пастушки, інші теж мимоволі почали сумніватися.

Чоловіки були налаштовані рішуче і запевняли панянок, що зможуть забезпечити своїм ремеслом гідне існування у великому світі. А панянки... ну, що ж, як панянки...

- Я ні за що не підійду до цієї отари й близько. Вони такі мерзенні, ці живі вівці, барани та кози, такі брудні! І так набридливо бекають весь час! Iнша справа - мої порцелянові звірятка! Хочу додому, - Пастушка вередливо надула губки.

Сажотрус змирився та вирішив залишатися вірним своїй коханій. Так, вони удвох повернуться назад - на столик біля дзеркала, де й проживуть довге та щасливе життя, щоб разом розбитися в один день. Хоча, він буде іноді згадувати зірки та Чумацький Шлях із сумом...

- Я побачив небесне світло, і тепер я знаю: моє головне призначення - це запалювати ліхтарі в ночі та розганяти темряву. Подивися на це зоряне небо у нас над головою, воно – сама довершеність! Про це одного разу казав один філософ, і ще про моральний закон (я сам чув, коли він розмовляв з нашої господинею. Вона кокетно щебетала: «Ах, любий Іммануїл, Ви самі - досконалість!»). Щоб знайти моральний закон всередині, потрібно без страху ступити на Чумацький Шлях, я так відчуваю. Напевно, це буде чудово! - задумливо, але твердо промовив своїй супутниці Ліхтарник.

- Ні, любий. У великому світі занадто довго буває зима, і заметіль замітає всю землю. І тоді замерзають і в'януть усі квіти. Зимовий сад стоїть мертвий та порожній, поки знову не прийде весна. А мої файнi, неперевершенi квіти з венеціанського скла ніколи не зів'януть, переливаючись різними фарбами. Мабуть, я - художниця застиглої краси. Я не хочу переживати в'янення живої природи, навіть якщо знаю про Ренесанс Весни. Мені пора повертатися в свій скляний сад, - тихо відповіла порцелянова Садівниця.