Лицар за контрактом

... Мандрівний лицар стояв на околиці села і поводив себе дивно. Він стріляв з кулемета по «зеленці» за річкою, на підступах до села.

Нічого казкового. Люди в селі завжди жили важко, безрадісно та небагато. Така безвихідь буття в'їлася і в стіни будинків, і в обличчя жителів, ставши традицією поколінь - бійки, пияцтво та озлоблення. Втім, в сусідніх селах та областях було так само. Молодий бургомістр забажав змінити ситуацію на краще, але не мав можливості кардинальних змін, та й фінансування теж. Заїжджий тренер з креативного управління порадив, принаймні, урізноманітнити суспільне життя: розбити грядки, організувати клуби відпочинку, ну, й ще чогось, такого собі...

Парад дівчат з веслом, наприклад. Парад - не парад, але внести в сумне життя романтичні нотки - закортіло. Тоді ж і виникла ця ідея - завести штатного лицаря на бюджетному фінансуванні, за основу був узятий типаж дона Кіхота, для показової куртуазності. Бургомістр переконав одного тихого місцевого хлопця, і - підписали контракт. В обов'язки Лицаря входило говорити місцевим пані компліменти, подавати їм хустку для утирання сліз і дарувати квіти, припиняти бійки та сварки дітлахів ввічливими розмовами, а далі - на розсуд. Два рази на рік він очолював театралізовану виставу з млинами, в якої також охоче брало участь все чоловіче населення. Справа прижилася, чим прикрасила звичайні похмурі будні. Лицаря почали запрошувати й до інших сіл - на дитячі свята та навіть завели у себе конкурси краси, в яких теж була потреба у його почесній присутності. Так Лицар став мандрівним (між селами, звісно).

Довелося вносити корективи в сценарій роботи  ще й «по ходу п'єси». Наприклад, з тією ж самою хусткою для утирання сліз. Місцеві чарівні донни відрізнялися черствістю натури та зазвичай плакали тільки при побитті п'яними чоловіками. Погодьтеся, що чекати кінця цієї сцени, щоб потім галантно подати хустку - нерозумно та неприємно. Тому Лицар став втручатися та заступатися за пані, щоб подавати хустку було взагалі непотрібно. Спочатку загрібав по шиї, звичайно, але швидко опанував майстерність кулачного бою, а також перейняв навички санітарів лікарні для душевнохворих з ефективного знешкодження опонентів. Він не любив насильство та агресію. Місцеві благородні дони швидко зметикували, що бити Лицаря при виконанні - негарно та неправильно, а статистична крива побутових злочинів у селі істотно знизилася.

Володіти мечем лицар не вмів, але пройшов стажування з метання ножів у циганському таборі. Дивлячись на це, старий дон Антоніо навчив його поводитись зі старовинним кулеметом, що зберігався у нього на горищі з часів останньої та забутої війни. Так, про всяк випадок - вирішив дон Антоніо.

Лицар не любив пані та панянок, але навчився їх поважати й, головне, розуміти. Саме він вгадав сутність горя донни Інеси, що не вміла говорити за причини малолітства. Вона ридала тому, що її улюблений кіт застряг на високому дереві (а зовсім не внаслідок перегрівання на сонці, як вирішили її батьки). Лицар врятував кота, хоча лізти на високу та тонку деревину було відверто лячно. А що робити, якщо на тебе дивиться дві пари відчайдушних очей - кота та чарівної донни двох років від роду? Саме лицар зрозумів, що стара донна Роза три доби сидить на вулиці, не заходячи наполегливо у свій будинок не тому, що вижила з розуму (хоча, і це теж!), а тому, що туди заповзла змія. Рептилія отримала по заслугах і була вигнана, а донна Роза відновила права користування своїм майном.

Лицарі зазвичай повинні залицятися до панянок та заводити романи. Але в реальних умовах це досить небезпечно, тому наш Лицар просто збирав всю компанію в скверику на площі та читав їм вірші: «Я вас кохав, кохання бути може ...». І в цій справі він теж досяг успіху, придбавши поважної поетичної бібліотеки.

А ось його власне особисте життя було розбите. Він не кохав жінок, а кохав дона Мігеля, який не дочекався закінчення лицарського контракту та поїхав один в далекі країни - на заробітки.

... А потім почалися дивні часи. По селу поповзли чутки, про яких-то ворогів, але ніхто не вірив в це серйозно. Але все ж чоловіки якось одночасно покинули село та виїхали на полігон, «на скачки». І це було вже зовсім не так весело, як потішні бої з вітряками. Чарівних донн залишили на Лицаря. І як раз, в цей момент, за річкою і з'явилися вороги! І вони теж були якісь - то дивні, однакові, але без розпізнавальних позначок.

«Вас тут немає. І бути не повинно. Ось просто зараз і не буде », - промовив Лицар і стягнув кулемет старого дона Антоніо з горища...

Чарiвні донни, з-поміж  тих, хто був сміливіше, стали поруч з Лицарем, з рушницями патріархів родин. З'ясувалося, що стара зброя не заіржавіла на горищах і городах, попри те, що зберігалася там з незапам'ятних часів.

Решта розливали гас по пляшках, виливаючи з них молоко просто на землю. Такому дивному способу поведінки чарівних донн теж колись, про всяк випадок, навчив старий дон Антоніо, який нібито вижив з розуму.

... Лицар стріляв з кулемета по «зеленці» за річкою, на підступах до села. Він більше не мучився питанням: чи має значення, кого ти кохаєш. Тому що він твердо знав тепер, що він – Лицар тут і зараз, і все інше не має ніякого значення.