НЕ ДОВІРЯЙ СМЕРТНИМ У ГЕЛОВІНСЬКУ НІЧ (друга частина)

Іван ледве дочекався наступної п'ятниці. Думки про Хельгу турбували його, не полишаючи ані на хвилину. Нарешті час настав. Він приїхав у клуб завчасно, ще майже нікого не було. Але Хельга вже сиділа на тому ж самому місці. У темному вбранні, бліда.

- Привіт. Вже розігнала всіх залицяльників? Клуб майже пустий.

- Вітаю. Рада тебе бачити.

- Щось не бачу на твоєму обличчі радощів. І чому ти знов у геловінському макіяжі? Нібито, свято було минулого тижня.

- Це у вас тут помилково так вважають. Насправді, це триває цілий тиждень. Мій зовнішній вигляд цілком доречний. Не намагайся казати мені про недоречність мого вигляду, бо перетворю тебе на огидну жабу.

- У тебе такі страшні жарти, але вони мені дуже подобаються. Взагалі-то, я думав, що тебе ще не буде. Так поспішав тебе побачити, що приїхав зарано.

- Нормально. Не рано, сонце давно зайшло. Добре, що у листопаді сутеніє рано. Люблю цей час. У листопаді, грудні найкоротші дні, найдовші, найтемніші ночі.

Він раптом відчув холод по спині. Вона сказала це так чуттєво та лякаюче одночасно.

- Насправді, я теж дуже рада тебе бачити. Рахувала ночі до сьогодні, до зустрічі з тобою.

- Ой, як приємно чути. Ти така відверта. Мало хто каже такі речі хлопцю на другому побаченні.

- Не повіриш, але я дуже давно не відчувала нічого схожого на те, що відчуваю зараз. Дуже давно. Багато років, мабуть.

- Багато років? Не перебільшуй. Скільки там тобі взагалі тих років?...

- Більше, ніж ти можеш собі уявити.

Потім вони знову пили "Криваву Мері" та мовчки дивилися один на одного. Цього вечора музика була гучніше, людей було більше, але композицій для повільного танцю не прозвучало жодної.

Хельга дивилася на Івана з неймовірною ніжністю. Він ніколи не бачив такого жіночого погляду, в якому була така туга та бажання.

Вони викликали таксі та поїхали до нього. Він запропонував це без жодного сподівання, дуже боявся, що це виглядатиме гидко, але вона погодилася просто та без дурнуватих дівчачих відмовок.

Він відчинив двері, ввімкнув світло.

- Вимкни. У тебе є свічки?

- Ще й скільки. Часи такі, що у кожній хаті цих свічок…

Він запалив декілька звичайних. Потім пошукав щось у шухлядах і вийняв ще пласких свічок у алюмінієвих підставках. Запалив десь з десяток і розставив у всіх кутках, на столах, усюди, де було можна.

- Ця квартира лишилася мені від бабусі. Дуже її любив. Але вона нещодавно померла.

- Тут? У цій квартирі?

- Ну так. Ось на тому єдиному ліжку.

- Це так… готично…

- Мені на секунду здалося, що ти сказала "романтично".

- Ні. Так я точно сказати не могла.

- Але ліжко, я, звісно, викинув. Придбав нове двоспальне.

Вона жодним чином не відреагувала на ці його трошки непристойні жарти.

- Я увімкну музичний центр тихенько, не заперечуєш? "Цвинтар". Дуже люблю їх музику.

- А я слова.

Ледь помітна тінь посмішки торкнулася її губ. Чи то йому здалося.

- Вмикай.

- Ремонт тут я трошки зробив косметичний, але багато чого лишив, як було. Бабуся моя була дивовижною людиною, працювала у театрі, творча особистість. Ось подивися на штори – справжній оксамит, як у театральних куліс.

Вона торкнулася щільної тканини, товстої та приємної.

- Знайоме відчуття. Таким домовини оббивають.

Він зареготав, але вона вимовила це так серйозно, що він припинив сміятися.

Потім вони сиділи на підлозі, куди він розклав колючу вовняну ковдру, пили сухе червоне вино. Їсти вона нічого не захотіла.

Хельга як завжди була мовчазна. Але на диво йому не треба було її слів. Він відчував неймовірне розуміння з її боку. Його ніколи та ніхто так не слухав і так не розумів.

Вони сиділи один перед одним, келихи стояли поруч. Він тримав її за руку, не відпускаючи.

Після опівночі він не витримав, нахилився до неї та обережно, побоюючись виявити хить, ніжно поцілував. Її губи мали незрозумілий та незвичний смак.

Вона здригнулася та схопила себе за серце.

- Боляче. Що це таке? Чому я це відчуваю?

- Це кохання, моє серденько. Я відчуваю те саме, хоч бачу тебе другий раз у житті.

- Тобі не слід цього робити. Як і мені. Але я не можу нічого з собою вдіяти. Ми пошкодуємо про це, точніше я. Ти не встигнеш. Але ще маєш шанс відмовитися.

- Я ні про не шкодуватиму.

- Який же ти дурний. Але це твій вибір.

- Це мій вибір. Поцілуй мене ще раз.

Вона цілувала його ще і ще, і раптом з її очей заструменіли сльози. Гарячі та солоні.