Я НЕ БОЮСЯ СМЕРТІ (новорічна казка)

Дзвінок у двері його дуже налякав.

Звук був давно забутий, захриплий, як у людини, яка довго мовчала. До нього ніхто не приходив тривалий час. З сусідами він не задружився, кур'єри привозили необхідне лише до під’їзду, доводилося спускатися до них.

Він подивився у запилене вічко – якийсь дівочий силует у капюшоні. Здивувався, але відчинив двері.

- Добрий вечір.

Голос дівчини був дивний, трохи схожий на синтезований комп'ютером, без інтонацій.

- Добрий. Слухаю вас уважно.

- Мене звати Моріта. Я стажерка, тобто студентка. Маю зробити дослідження, ну, як дипломну роботу. Чи можете ви мені допомогти?

- Дивне ім'я. Моріта - я правильно почув?

- Ага. Мій тато це ... іспанець.

Йому здалося, що вона або вигадує, або щось приховує. Але жіночою увагою до себе він похвалитися не міг, і виганяти її не став. Гостей у його квартирі майже не бувало, він по-справжньому сумував вечорами.

Відверто кажучи, він давно вже не розраховував на хоч якусь приязнь від протилежної статі. Сидяча робота дала йому зайву вагу, окуляри він почав носити ще у школі, а звільнення від фізкультури, якого домоглася турботлива матінка, не поліпшило його здоров'я. Задишка від підйому на четвертий поверх, підвищений тиск та інші проблеми не додавали йому шарму. Він був упевнений, що навіть його дуже висока зарплата айтішника не робить його привабливим.

Він відкинув боягузливі сумніви й запросив її зайти на кухню. Добре, що вчора прибрався, навіть вимив підлогу і увесь посуд. Хоч не соромно за безлад.

Вона без запрошення сіла на табурет. Озирнулася із цікавістю навколо. Антон розгублено стояв, не знаючи, що йому робити.

- Сідайте же.

Моріта поклала лікті на стіл, спершись підборіддям на долоні. Він сів навпроти та пильно подивився на неї. Капюшон вона не зняла. З-під нього вибилося пасмо волосся неймовірно чорного відтінку. Очі її були дивного темного кольору, шкіра обличчя та рук – мармурово-біла.

Вона мовчала, дивлячись на нього.

- Чаю? Кави?

- Ні, дякую.

Вона мовчала. Він теж. Антон відчув, як приємно було просто сидіти і дивитися на неї, на її темний одяг, руки й волосся. Навіть не відчував ніяковості, яка завжди його пригнічувала, коли спілкувався з жінками.

- Чого ти мене не питаєш, що у мене за робота? Чим ти можеш допомогти?

- Не знаю, чекаю, поки ти сама почнеш розповідати.

Вони перейшли "на ти" якось непомітно та легко.

- Ну, я працюю, тобто навчаюся у закладі, де викладають соціологію, психологію та усіляке таке інше. Багато спілкуюся з людьми, вивчаю їх. На жаль, більшою частиною з людьми похилого віку. Але от сьогодні треба з тобою.

- Я не сказав свого імені, я – Антон.

- Я знаю. Знаю, до кого йшла.

Вони знову замовкли.

- Розкажи про себе, Антоне. Що ти любиш? Чим захоплюєшся? Як живеш?

Йому раптом захотілося розповісти їй про себе все. Нічого не приховуючи, не соромлячись. Моріта була якась така приємна та відкрита. Не питаючи навіщо, він почав розповідати про свою роботу, нечисленних друзів, про самотність, що працює більше вдома, ніж в офісі. Згадав трохи про дитинство, навіть про спробу завести кота. Але через алергію на котяче хутро довелося його віддати.

Моріта уважно його слухала, не ставлячи питань.

Потім Антон похвалився, що зробив прибирання у квартирі, показав лілові орхідеї на підвіконні, якими дуже пишався.

Він замовк, бо зрозумів, що, мабуть, набрид їй своїми відвертостями. Зніяковів.

Моріта лагідно посміхнулася.

- Ти дуже цікавий. І симпатичний.

Антон почервонів по самі вуха. Хотів сказати Моріті, що і вона має щось про себе розповісти, але не насмілився.

Знов постала тиша. Але вона не була обтяжливою. Доречна пауза, яка буває між людьми, яким не потрібні слова.

Антон з усіх сил намагався подолати свою скутість.

- А хочеш вина? Мені друзі подарували нещодавно, на мій день народження. Сказали, що мені треба більше пити, щоб бути сміливішим з іншими. Мабуть, мали на увазі – з дівчатами.

Антон знову знітився, цього разу від своєї хоробрості.

- А давай!

Моріта встала та пішла до шафи.

- Де тут у тебе келихи?

Келихи довго стояли у далекому кутку, були у пилюці. Моріта ретельно їх вимила.

- Рушник у тебе є?

Рушники довелося шукати довше. У глибині шухляди таки знайшлися. Моріта натерла скло до блиску та поставила на стіл біля пляшки.

Антон зухвало відкоркував вино та налив майже до вінця в обидва бокали.

Вони цокнулися. Антон боявся пити, щоб не захмеліти і не наробити дурниць, але випив половину. Моріта смакувала вино, яке справді здалося їй непоганим, не поспішаючи спустошувати келих.