7

Джон прокинувся від відчуття того, що хтось встромляє шприц у його руку. Від пекучого болю він охнув, а тоді відчув як тіло поволі обм’якає. У голові шуміло. Попереду майоріли цятки у білих халатах.

          – Де… де я? – у горлі пересохло, тож голос прозвучав приглушено та хрипло.

          – Ну що за питання? – почувся знайомий голос. На краєчок ліжка біля нього всівся чоловік, якого Джон точно знав.

          – Докторе Гамільтон?

          – Ну звісно ж, – обличчям лікаря розплилася посмішка, хоча у голосі її не було чутно. – Що ви пам’ятаєте про останні двадцять чотири години?

          Джон почав повільно роззиратися кімнатою. Вона була йому знайома, але це точно не та кімната, якою він користувався з часу свого прибуття до клініки. Він пам’ятав ці вицвілі шпалери у ледь помітну смужку, а ось там, понад плінтусом, Джон нещодавно відкрив двері до таємного проходу, де зустрів Ленні.

          Від раптового усвідомлення, Джон вражено потягнувся на ліжку, бажаючи встати, і лише зараз зрозумів, що не може. Він спробував поворушити кистями рук, але не вдалося. Тоді перевів погляд вниз і помітив на собі те огидне сіре вбрання. У такому ж одязі ходили пацієнти цієї клініки.

          – Що за чортівня?! – закричав Джон. – Звільніть мене!

          – Спокійно, не треба кричати, – лагідно звучав голос Гамільтона. – Ліки скоро подіють, і ви зможете заснути.

          – Що? Як ще ліки? Я не хворий! – Джон досі намагався звільнити руки, але їх міцно прив’язали до узголів’я ліжка, не залишаючи жодного шансу на порятунок.

          – Ви не вийдете зі своєї палати. Не після того, що накоїли, – у голосі Гамільтона вже не було співчуття. Він здавався агресивним.

          Джон тихо зітхнув, приймаючи свою поразку.

          – Якщо ви про Ленні, то…

          Гамільтон насупився.

          – А що не так з Ленні? – а тоді мовив кудись собі за плече. – Долорес, покличте Ленні. будь ласка.

          Джон відчув як до горла пробирається нудота.

          – До… Долорес? Це справді ти? І Ленні теж тут? – тихо запитав він.

          – Ну звісно, всі наші санітари на місці. Ви перебуваєте у серйозній клініці, а ми не якісь там аматори.

          Джон ковтнув слину, щоб змочити сухе горло.

          – А Джейн?

          – Ви про мою доньку? Вона за стіною, читає собі казочки.

          – Що?

          – «Казки для божевільних» Вардена. Може чули про такого – він засновник цієї клініки, – спокійно відповів Гамільтон. – Завдяки його книзі пацієнти краще сплять. Вам також слід спробувати. Я попрошу Джейн…

          – Ні! Не треба!

          – Добре, але не нервуйте, – Гамільтон обернувся до Долорес, і стиха мовив: – Ще дозу оксикодону.

          – Що?! Не смійте вводити мені наркотики! – Джон панічно засовався на ліжку, та вже за мить змучено зупинився. А тоді засміявся. «Оце так влип».

          – Я радий, що до вас повертається гарний настрій, – Гамільтон взявся за купу паперу, що нагадала Джону про медичну картку. – То що змусило вас бігти територією клініки та бити зламаними гілками у вікна пацієнтів?

          – Що-о? – Джон знову нервово засміявся. Схоже ліки починають діяти.

          – Окрім того ви полюбляли залишати поцуплені свічки запаленими та писати дивні листи. А опісля стукали по вікні азбукою Морзе, прохаючи про порятунок. Від кого ви рятувалися? Ви тут у безпеці, ми це вже проходили минулого разу.

          – Минулого разу?

          – Так. Коли померла ваша мати.

          – Моя мати?

          – Невже ви забули? – у голосі Гамільтона прозвучали нотки стурбованості. От актор гівняний.

           – Ні, я пам’ятаю про смерть моєї матері, – Джон вже був відверто роздратованим. – Ви сказали, що вона померла уві сні.

          – Справді? Я таке казав?

          Джон зібрав усі свої сили, щоб знову не закричати. Як же бісить, коли з тобою розмовляють як із божевільним.

          – Саме так ви і сказали.

          – Але ж її вбили, – байдуже відповів Гамільтон.

          Джон затамував подих, боячись навіть поворухнутись. У голові шуміло все більше, але він хотів отримати всі відповіді.

          – Що з нею сталося?

          – Хтось проткнув око вашої матері гілкою. Її знайшла ваша сестра.

          – Моя… хто? – хоч Джон і здогадався, але бажав почути відповідь. Впродовж усієї розмови його нудило, і він був би не проти кашлянути вмістом свого шлунка в морду цьому зарозумілому стариганю.

          – Джейн. Ваша молодша сестра.

          Все. Кінець.