6

Після того, як Гамільтон вкотре викликав уявних констеблів, Джон забарикадувався у своїй кімнаті. Він не реагував на стукіт у двері, просто спостерігав, як горить свічка. Його пальці нервово барабанили по краю столу, поки він дивився, як полум'я тремтить від найменшого руху повітря.

          Шалено хотілося пити, але Джон боявся торкатися до місцевої води. Дідько. І коли він став параноїком? Та після всього, що він побачив у цьому місці, навіть цей базовий інстинкт тепер здавався небезпечним.

          До його вух долітав знайомий стукіт об скло. Джон схопився з місця і рушив до своєї кімнати, вперто бажаючи дізнатися, хто ж безперестанку тероризує його вікно.

          Пусто.

          Нікого не було видно.

          А тоді Джон голосно засміявся, чим здивував навіть сам себе.

          Об його вікно стукала вже знайома гілка.

          Він підійшов ближче. І справді. Це ж та сама гілка від старого дерева, що зручно росло собі на подвір’ї клініки.

          – Настав час тебе зламати, – мовив він, вибігаючи з кімнати.

          Щойно він вийшов крізь надвір, як йому в обличчя вдарило холодне повітря, у якому вчувалися нотки дощу. Після затхлості клініки навіть прохолодний запах вологи здавався йому приємним.

          Неподалік виднівся сарай зі всіляким мотлохом, і Джону залишалося лише сподіватися на те, що там знайдеться пилка. Земля під ногами була м’якою від недавнього дощу, і з кожним кроком він чув, як черевики вгрузають у ґрунт. Сарай виглядав занедбаним: двері перекосилися, фарба давно облупилася, а через тріщини в стінах проглядало темне нутро приміщення.

Джон обережно потягнув двері на себе, і вони з жалібним скрипом піддалися. Усередині запах старого дерева й іржі змішався із солодкуватим ароматом цвілі. Джон ковзнув поглядом по стелажах і купах мотлоху. Поламані інструменти, старі відра, залишки канатів – усе здавалося безладно розкиданим, наче хтось шукав тут щось раніше.

Нарешті його очі натрапили на те, що виглядало як стара пилка. Вона лежала в кутку на підлозі, наполовину прихована купою тирси й уламками дерева. Її металеве полотно було вкрите іржею, але вона все ще виглядала придатною для роботи. Джон ледве стримував нетерпіння, і, стискаючи пилку в руках, поспішив на вихід із сараю.

          Джон стояв на сирій землі, вдивляючись у велетенську гілку, яка, немов жива, тягнулася до його вікна. Холодне повітря пронизувало шкіру, але він не зважав. Джон зачепив зубці іржавої пилки за деревину, і почав спилювати гілку. Кожен рух пилки створював хрипкий звук, схожий на стогін, і деревина сипалася на землю, утворюючи крихітні купки тирси. Пилка щоразу застрягала, і Джону доводився докладати більше зусиль, аніж думалося спочатку. Його серце калатало, а м'язи напружувались від кожного руху.

          Аж тут до його вух долинув шурхіт опалого листя. Джон нашорошив вуха.

Кроки. Хтось наближався.

– Агов! – з горла Джона пролунав крик. Вже набридло ходити переляканим.

Але замість відповіді, до вух долинув сильніший шурхіт листя, і Джон помітив чоловічу постать, що швидко втікала від нього подалі.

– Трясця! – Джон відчув різкий біль у долоні, і усвідомив, що порізався об пилку, поки спостерігав за втікачем. Він зробив різкий рух, щоб розламати кляту гілку, але через слизьку землю втратив рівновагу, і ледь не гепнувся об своє вікно.

Цієї ж миті він відчув як витанцьовує у вухах пульс.

Джон міцно стискав спиляну гілку в лівій руці, а інша ж, стікаючи кров’ю від порізу, міцно притискалася до скла.

Ось вам і кривавий слід на вікні.

* * *

          Туго перев’язавши долоню, Джон вирішив сьогодні ж повідомити доктору Гамільтону про своє рішення покинути клініку. З нього вже досить. Нехай це непрофесійно з його боку, але те, що відбувалося з ним тут, зовсім не нормально.

          Божевілля якесь.

          Він швидко забіг до своєї кімнати, кинув спиляну гілку на ліжку, і, перев’язавши долоню, пішов до головного лікаря.

          – Докторе Гамільтоне, мені треба поговорити з вами… – почав було Джон, наткнувшись на чоловіка у коридорі. Але побачивши вираз обличчя Гамільтона, зупинився. Його бліде обличчя було більш змарнілим, ніж зазвичай, а очі шалено бігали по сторонах, ніби він не міг зосередитися на чомусь одному. Або ж вся справа в іншому.

Джону дійшло, що Гамільтон намагається стримати сльози.

          – Не зараз, докторе Блекфорде, – тихо мовив він, проходячи повз.

          – Що сталося? – Джон рушив за ним, оминаючи пацієнтів, що вишикувалися, ніби перед виставою.

          Гамільтон на мить зупинився, послаблюючи вузол краватки. Здавалося, що йому не було чим дихати.

          – Джейн, вона…

          Джон знову відчув, як у вухах гудить від поганого передчуття.

          – Що з нею?

          Нарешті Гамільтон спромігся відповісти.

          – Її знайшли на задньому дворі зі шматком гілки в очниці. Вона мертва. Моя маленька донечка – мертва…