5

Сонце, що лише почало прокидатися, своїми м’якими променями пробивалося крізь фіранки, кидаючи світло на розкидані документи та старі книги. Але Джон не відчував жодного полегшення. Він продовжував сидіти на стільці, не зводячи очей з письмового столу. Вся ніч пройшла у напрузі, і, незважаючи на те, що світло наповнювало кімнату, відчуття темряви не полишало його.

Раз у раз він перечитував слова на клаптику паперу, але розгадки не знаходив. Його тривожила згадка про матір, але вона померла майже десять років тому. Вона спокійно відійшла уві сні, як йому повідомив доктор Гамільтон.

То може все було не так, як йому озвучили?

Джон обхватив голову руками, приглушено закричавши.

«Я божеволію», – думалося йому. Джон відчував, що це місце зведе його в могилу, але цікавість все ж таки переважала над здоровим глуздом. Зрештою, якби не допитливість людства, то світ не розкрив би так багато таємниць.

          Кинувши погляд на годинника, що тихенько вистукував собі під носа, Джон вирішив ще раз зазирнути до кімнати номер «3».

          Він очікував, що двері знову будуть замкнені, але ручка спокійно піддалася. У кімнаті все було так само, як і вночі. Лише відкритий прохід тепер кидався в очі. Джон рушив прямо в нього, пробираючись знайомим шляхом із павутиння.

          От тільки тепер він був тут не сам.

          – Ленні? – шоковано запитав Джон. – Як… як це можливо?

          Чоловік обернувся до нього, і Джон відчув, як холодний піт покриває чоло. Він не міг відвести погляду від ножиць, які Ленні тримав у руках. Лезо блищало в туманному світлі, ніби насміхаючись над його страхом. Він зробив крок назад, але кімната здавалася меншою, ніби стіни стискались навколо нього.  

Ленні замахнувся рукою, і в наступну мить лезо пробило простір між ними. Джон відчув різкий біль у плечі – тепло крові залило його руку, і саме це стало тим моментом, який вирвав його з глибокого шоку. Кров виступала на шкірі, та цей біль не змусив його втратити свідомість. Навпаки, щось прокинулося всередині нього, адже на кону було його життя. Він не мав часу для слабкості. Поціливши кулаком в око Ленні, Джон скористався моментом і вихопив ножиці з руки санітара.

А тоді, ніби хтось керував ним за ниточки згори, з усіх сил застромив ножиці в горло Ленні.

Очі санітара вирячилися від шоку, життя витікало з глибокої рани, струменіючи разом із фонтаном крові.

Джон доторкнувся до свого обличчя, бажаючи переконатися, чи це все відбувається насправді.

На жаль, так.

Він щойно вбив людину.

– Докторе Блеквуде, – почулося збоку.

Джон хутко повернувся, вирячивши очі на Джейн, що спокійно стояла в проході.

– Що ти… це не те, що… – почав було він, але дівчина перебила його.

– Треба витягнути його назовні. До кімнати. Тоді я покличу на допомогу, – впевнено мовила Джейн. – Не треба нічого змінювати.

* * *

          Було ще надто рано, тому вони змогли непоміченими дістатися до його кабінету. Джон зайшов до маленької ванної кімнатки. Хотілося плескати на себе гарячою водою, аж поки він би не змив весь бруд із себе. Обробивши поранене плече, Джон змусив себе вгамуватися. Не можна, щоб його бачили у такому стані.

          Нарешті він вийшов до Джейн, яка спокійно сиділа у нього на ліжку. Дідько, вона навіть нічого не запитала про те, що сталося.

          – Ви в порядку, докторе Блекфорде? – вона підняла на нього свої темні очі, і, здавалося, заглядала під його шкіру.

          – Джейн, те, що сталося…

          – Мені байдуже, – вона встала з ліжка, підходячи ближче. – Це вже минуле. Мене більше цікавить майбутнє.

          Можливо, справа була в тому, як вона це сказала. Або ж важило те, що саме малося на увазі. Але Джон обхватив долонями її обличчя, і поцілував, скеровуючи до ліжка. Руки Джейн блукали його тілом, а з горла дівчини виривалися тихі стогони, що підбадьорило його піти далі.

          Набагато далі, ніж коли-небудь планував.

          Ось тепер він точно перейшов усі дозволені межі.

* * *

          Як і було спочатку, про тіло Ленні у кімнаті з номером «3» повідомила Джейн. Джон вже майже точно був переконаний у тому, що божеволіє. Він вбив людину. Звабив свою пацієнтку. А тепер з часом відбувається якась чортівня, яку, хоч як не намагайся, але неможливо пояснити раціонально.

          То наступною знову буде Долорес?

          А тоді хто? Гамільтон або ж сам Джон?

          Дідько.

          Джон розтер втомлені повіки, що так і просили його дати очам відпочити. Скільки ж він не спав? Добу? Дві? Він навіть не міг згадати точної дати свого прибуття в це місце. Могло минути як декілька днів, так і цілий місяць.

          Його погляд знову прикипів до того папірця. «Я от вже запізнився».

          Хто саме запізнився? Ленні?