4

Долорес лежала на землі, руки та ноги розкинулися в різні сторони, від чого вона нагадувала ляльку, покинуту напризволяще. Хоча все було зрозуміло одразу, але Джон опустився на коліна, намагаючись знайти ознаки життя. Пальці на її шиї не відчували пульсу. Очі Долорес були широко розплющені, зафіксовані на сірому небі, а обличчя застигло в жаху.

          – Її скинули з вікна третього поверху, – почувся збоку голос Гамільтона.

Джон лише кивнув у відповідь, вирівнюючись. Джон перевів погляд на пацієнтів, які стояли осторонь. Їхні обличчя були дивно байдужими. Жодного переляку, жодної скорботи чи здивування.

– Вже друга смерть за останню добу, – промовив Джон, нервово поправляючи манжети. Його голос лунав глухо серед моторошної тиші, яка накрила двір клініки. – Цікаво, констеблі колись сюди доберуться?

Гамільтон знизав плечима, уникаючи погляду.

– Сюди, докторе Блеквуде, добираються лише ті, хто мусить. А поліція, як правило, мусить найменше, – його голос був рівним, але в очах промайнув ледь помітний натяк на втому.

Джон згадав їхню вранішню розмову з Долорес, і, трохи озирнувшись, поглянув на її тіло. Клаптику паперу видно не було.

Це вже цікаво.

Або хтось не хоче, щоб він про щось дізнався, або ж це просто дивний збіг обставин.

Але ж він не божевільний, щоб вірити у такі збіги.

* * *

          Свічка вже майже догоріла, а світло від її вогника кидало тіні на стіни. Здавалося, що все навколо перебуває у дивному танці, лише він не рухався. Джон сидів на підлозі своєї кімнати, вдивляючись у вікно. Холодний піт стікав по його скроні. Він не був боягузом, але атмосфера цього місця робила навіть найстійкішу людину вразливою.

          Певний час тому знову чувся скрегіт, тому Джон вирішив озброїтися ножицями, які знайшов у запилюженій шухляді біля столу. Хтось точно намагається залякати його, але навіщо?

Скрегіт повторився. Цього разу ближче. Джон на мить затримав дихання, намагаючись второпати, чи це вітер, чи все ж таки щось (хтось?) реальне.

Він підвівся з підлоги, намагаючись не видавати жодного звуку. Вогник свічки раптом затріпотів і погас, ніби злякався того, що насувається. Джон підійшов до вікна і, затамувавши подих, обережно розсунув тонкі фіранки.

          Там, у пітьмі, не було нічого – лише його власне відображення у склі. Але щось було не так. Його відображення не рухалося разом із ним. Воно стояло нерухомо, навіть коли він зробив крок назад.

А потім це «відображення» повільно підняло руку й постукало. Три удари з короткими паузами, три удари з довгими, і знов три удари з короткими паузами.

Скрегіт від гілки.

Джон витер долонею піт, що стікав чолом, і, міцніше стиснувши ножиці, рушив до вікна.

Але «відображення» вже зникло.

Начхавши на все, Джон рушив до дверей, направляючись до вхідних дверей. Взявся за ручку, і зрозумів, що ті замкнуті.

Дідько.

Та, можливо, це й на краще.

Все ще стискаючи ножиці в руках, він рушив назад до своєї кімнати. Важко дихаючи, притулився до дверей, відособлюючись від решти світу. Намагався вгамуватися, аж тут відчув як щось холодне обдало його обличчя, і серце почало калатати як навіжене.

Протяг.

У його кімнаті.

Раніше його не було.

Джон міцніше обхопив ножиці і рушив вперед.

Хтось відчинив його вікно.

Джон затамував подих, переводячи погляд на підлогу на якій красувалися вологі сліди.

Хтось хотів увійти чи вийти?

Звідки взялася волога, якщо сьогодні не було дощу?

Відчуваючи, що нерви на межі, Джон рушив геть зі свого кабінету, намагаючись оминати сліди, але, направду, не сильно переймаючись цим. Вибігши в коридор, він помітив, що сліди ведуть до кімнати з цифрою «3».

– Ось тобі факт, Джоне, – тихо мовив він сам до себе. – За цими дверима тіло Ленні, кімната замкнена на ключ. Вперед.

Але коли він натиснув на ручку, то відчув, як вона піддається його вазі. І ось він стоїть у покинутій кімнаті, де ніхто не живе.

Джон застиг на місці, намагаючись зрозуміти, чи це жарт, чи щось набагато гірше. На підлозі засохлі плями крові досі утворювали зловісний малюнок, що вів до центру кімнати. Але тіло зникло. Наче його ніколи й не було.

Він пройшовся до того місця, де лежав Ленні, намагаючись знайти хоч якусь підказку. Пил на підлозі навколо був порушений – сліди від того, як тягли тіло, чіткі й свіжі. Джон опустився на коліна, проводячи рукою по підлозі. Сліди вели до стіни.

«Що за чортівня?» – пробурмотів він, піднімаючись і оглядаючи стіну.

Стіна виглядала як зазвичай: облуплена фарба, старий дерев'яний плінтус. Але коли Джон постукав по ній, звук був порожнім. Ніби за нею щось ховалося. Він повернувся до дверей і намагався оцінити ситуацію. Невже це робота Гамільтона? Або хтось із персоналу вирішив приховати тіло?