2

Білий халат Джона майорів серед вицвілих сірих тонів одягу пацієнтів клініки, контрастуючи з їхніми згорбленими постатями. Синю теку зі своїми записами він тримав під пахвою. Кроки лунали в тиші, немов кожен звук поглинала стара будівля. Коридор, яким рухався Джон, здавався самим втіленням занедбаності. Час тут ніби зупинився. Від стін, пофарбованих у колись світлий, а тепер потьмянілий і вкритий тріщинами зелений колір, тягнуло сирістю. Ледве вловимий запах цвілі впереміш із ароматом старого дерева лоскотав ніздрі. Джон відчував на собі погляди тих, хто саме снідав – здивовані, похмурі, і в той же час сповнені чогось невиразного, що нагадувало мольбу чи сумнів.

Його присутність тут була таким самим чужим елементом, як і білий халат серед похмурого оточення. Клініка була не просто місцем для лікування, а простором, де зіштовхувалися темні сторони людської психіки. Пацієнти відводили погляди, не спілкувалися між собою. Джон майже міг побачити їхні думки в їхніх очах, ніби ці люди були змушені витримувати щось набагато важче за будь-який фізичний біль – психічний тягар, що тримав їх у знервованому, напівсвідомому стані.

Один зі згорблених чоловіків зиркнув на нього, і, вишкіривши почорнілі зуби, мовив: «Бу», а тоді гучно зареготав. Тоді ж до вух Джона долинув спокійний голос санітара:

– Містере Доу, вам час на процедури.

Зберігаючи незворушність, Джон продовжив рухатися коридором, подумки нагадуючи собі про свою мету – дослідження. Його присутність у цій ізольованій клініці була викликана цілком раціональними причинами: він отримав запрошення від доктора Гамільтона, одного з провідних фахівців у галузі психіатрії, для вивчення складного феномена дисоціативного розладу ідентичності, більш відомого як роздвоєння особистості. Колись його мати страждала на цей стан, і Джон все дитинство спостерігав, як у неї проявляється декілька окремих «Я». Аж доки батько не відправив матір Джона до цієї клініки, у богом забутому місці. Де вона й померла.

Та зараз Джон планував використати результати дослідження для написання книги, яка, за його задумом, мала не лише висвітлити природу роздвоєння особистості, але й зруйнувати деякі стереотипи, що оточували цей феномен у популярній культурі. Він прагнув показати складність і багатогранність психіки, де межа між реальним і вигаданим, здоровим і патологічним часто була надто розмитою.

До того ж, Джон вже багато років намагався отримати визнання в академічній спільноті, а його матеріальне становище було… скрутним. Тож запрошення доктора Гамільтона стало для нього чимось на кшталт рятівного кола.

Проте зараз, у цьому темному коридорі, його раціональний підхід починав давати збій. Оточення клініки, її приглушене освітлення, відчуття ізольованості та дивний збіг подій змушували Джона сумніватися в об’єктивності власного сприйняття. Але він уперто нагадував собі: кожен факт, кожен прояв – це частина дослідження. А він дослідник як не як, тому не має права зупинятися перед труднощами чи страхом.

Джон постукав у двері, і почув у відповідь приглушене:

– Заходьте.

Доктор Гамільтон виглядав як звичайний старий вчений: сиві скроні, очі, які дивилися через окуляри з товстими лінзами, ніби він постійно шукав відповіді на питання, незрозумілі для інших. Гамільтон був відомий своєю прихильністю до наукових експериментів і незвичайних випадків у психіатрії, але його методи лікування схвалювали не всі.

Окрім того, чимало чуток ходило про цю клініку. Як раціональних, так і не дуже.

Кабінет, у якому приймав Гамільтон, нічим не відрізнявся від того, який віддали Джону по прибутті три дні тому. Пошарпаний дубовий стіл, поряд шафка з теками та картками пацієнтів, старенька кушетка навпроти вікна, біля якої знаходилися зачинені двері до так званої спальні – місця, де можна було прийняти ванну та поспати.

Наразі, єдине, що відрізняло ці дві кімнати, була змарніла дівчина, що сиділа по інший бік від Гамільтона. Її довге темне волосся розсипалося по плечах, коли вона звернула погляд на Джона. Чоловік на мить відсахнувся від вигляду її карих очей, які так сильно нагадали йому про матір. Кілька разів кліпнувши, Джон відігнав від себе привидів минулого, зосереджуючись на реальній постаті перед ним. Дівчина була вдягнута в таку ж уніформу, як і всі інші пацієнти, яких він щойно промайнув. Але дещо все ж відрізняло її від інших: вона єдина дивилася йому просто в очі та сиділа струнко випроставшись на стільці. Ця дівчина не ховалася. Вона виглядала так, ніби була тут найголовнішою.

– Це Джейн, – представив її Гамільтон. – Вона… перебуває тут не так довго як інші, тому я подумав, що буде доречно, якщо ви, докторе Блеквуде, станете її головним лікарем. Вважаймо це знаком моєї глибокої прихильності та віри у вас, адже Джейн – моя улюблена пацієнтка, – у словах Гамільтона вчувалося тепло, але губи скривилися, немов той з’їв щось кисле. Він повернувся до дівчини, киваючи їй: – Можете йти.

Джейн не одразу відреагувала. Вона залишалася сидіти на місці, не роблячи жодного руху, ніби обдумуючи кожне слово, що пролунало в її бік. Лише через кілька секунд вона підвела голову і, не зводячи погляду з Джона, встала. Її рухи були повільними та плавними, немов вона насправді не поспішала. Безшумно, як тінь, вона вийшла з кімнати, не сказавши ані слова. Гамільтон спостерігав за її відходом з виразом, який Джон не зміг би однозначно трактувати. Це нагадувало суміш спокою і стурбованості.

– Візьміть її картку, Джоне, – Гамільтон кинув папери на край столу. – Думаю, мені не варто говорити вам про лікарську етику, та все ж…