1

Третю ніч поспіль відбувається те ж саме. Варто Джону влягтися до ліжка, щоб бодай на мить забутися, відособлюючись від цього клятого місця, як у найближче вікно починає хтось стукати.

Три удари з короткими паузами, три удари з довгими, і знов три удари з короткими паузами.

А тоді до вух долинає скрегіт, що пробирає до кісток та змушує серце мимохіть калататися мов навіжене.

Скрегіт тривав – повільний, розмірений, наче хтось проводив чимось гострим по склу. У грудях наростав страх, гнітючий і липкий, але Джон не міг відвести погляду від вікна.

Це щось новеньке.

Зазвичай, після кількох ударів, все миналося, і Джон лише мовчки зціплював зуби, лежачи під ковдрою, сподіваючись, що звук більше не повториться. Це була його ритуальна капітуляція перед нічним кошмаром: не звертати уваги, не реагувати, просто прийняти цю реальність, де щось б’ється об його вікно. Адже раціональне завжди брало верх, чи не так?

Це просто гілка, що так невдало спрямувала свої кістляві пальці просто до його вікна. Давай, Джоне. Оперуй фактами.

Сидячи, він притулився до стіни, і спрямував погляд до епіцентру того звуку. Джону навіть не довелося напружувати зір, щоб роззирнутися навколо. Сяйво місяця добряче освітлювало кімнату за благенькими, майже прозорими фіранками, що встигли скуштувати життя.

Так от. Факт перший: гілка й справді реагувала на кожен подих вітру, змушуючи вікно скрипіти і страждати, як і його нерви. Ось таке пояснення. Логічне, просте. Джон нахилився ближче до скла, щоб краще роздивитися. Гілка, худюща і суха, розгойдувалася так, ніби намагалася постукати ритмічно, але розходилася хаотичним малюнком від сильнішого пориву вітру.

Від його руху на підвіконня впала тінь, та коли Джон відсунувся назад до ліжка вона не зникла. Це не було схоже на звичайну гру світла. Тінь залишалася нерухомою, мов живий відбиток чогось, що не повинно було тут бути.

Джон застиг, руки судомно вчепилися в край ковдри. Гілка, яка щойно грюкала по склу, тепер здавалась недоречним, майже смішним поясненням того, що відбувалося. Він знову подивився на тінь.

Її контури розпливалися, ледь помітно змінювалися, але одна деталь залишалася чіткою: тонкі, довгі пальці наче шукали щось у порожньому просторі. Вони повільно ковзнули по склу, залишивши на ньому відбиток долоні.

А тоді все закінчилося так само швидко, як і з’явилося.

Вологий слід на вікні продовжував розтікатися, розгалужуючись на все тонші лінії, ніби дерево, що пускало коріння прямо в скло.

Тінь за вікном зникла, але його мозок уперто нагадував про другий факт: хтось ходив із іншого боку будівлі. І здається цей «хтось» вимазав свої руки у чомусь, що добряче нагадувало кров.

– До дідька все, – у завмерлому просторі кімнати голос Джона звучав на диво глухо, ніби сама кімната поглинала звук, ковтаючи його, як чорна безодня.

Джон кинувся до дверей, вирвав їх так, ніби вони зачиняли його в пастці, й побіг вузьким коридором старого будинку. Підлога під ногами ледь помітно хиталася, дошки скрипіли, ніби протестуючи проти його поспіху.

Вже вибігши з будівлі, йому враз дійшло, що він був беззахисним перед тим, що блукало по інший бік його кімнати. Старий двір, оточений густими деревами, здавався ще похмурішим у нічному світлі. Гілки хилилися до землі, ніби намагалися приховати щось у своїй тіні. Коли до вікна його кімнати залишилося кілька кроків, Джон враз зупинився, вирячивши здивовані очі. 

Єдине, що красувалося біля його вікна, була тонка гілка, що безтурботно коливалася, ніби нічого не сталося. Жодної кривавої долоні на склі не було. Джон стояв, все ще не вірячи своїм очам, намагаючись знайти хоч якусь логіку в тому, що сталося. Здавалося, що його нерви вже остаточно здалися під впливом цього місця.

– Завтра спиляю на хрін ту гілку.