Дорога, якою більше не поїду.

Цю історію розказав нам дядько Толік, про якого якось вже розповідав. Отож одного разу «не жадано не гадано» до нас в гості навідався наш родич з Краматорська. Він був водієм фури, тож його візит був саме робочим. Велику машину з причепом він запаркував біля нашого подвір'я, тож скільки у мене було гонору перед моїми друзями. Я з кабіни не вилазив. Дядько Толік дав мені можливість і кермо покрутити і навіть подати сигнал. Тоді питав дядька "чи надовго", а він відповів:

- От відвезу вантаж в Турку і до вас на звороті заїду на довше. Я тут бачу є якась коротша дорога туди через гори через Кропивник, тому я так швиденько чкурну туди і назад.

Згодом коли уже побував у тих краях, я зрозумів, що «швидко чкурну» і ще на фурі там точно би не могло бути, оскільки дорога просто непроїзна і проходить глухими селами в Карпатах.

Отож дядько Толік поїхав, але чомусь на звороті так і не заїхав до нас. Згодом прислав вітальне фото з Новим Роком. Що дивно на світлинах він був сивий. Через рік він знову навідався в гості і вже тоді ми його змусили розповісти що трапилось у цій поїздці. Далі розповідь від першої особи.

Ти знаєш, що люблю я своїх роздствінічков з западної. Тож коли випав вантаж у Турку, одразу зрозумів, що тож шанс заїхать в гості. І саме та триклята дорога через гори вселила впевненість, що встигну і погоститися і вантаж вчасно відправити. По атласу ж не видно що воно і як воно там. Ну от коли попрощався з вами то на всіх парах подув на Борислав, далі сєрпантіном на Східницю. І вже тоді серденько тьохкало шо нінадо. Так от коли проїхав міст в Рибник, дорога почала ухудшаться. До Майдана так сяк, а далі за Головським геть кепська ситуація - повзу на швидкості 10 кілометрів за годину. Зрештою стало понятно, що доведеться в горах ночувать. Заправок звісно там ніде не було, тож вирішив десь у лісі по отдаль від тих диких сіл і закімарити. Тому обрав місцину, виключив фари, заслонив вікна, перекусив і влігся на койку. А в той момент щось так мурахи по кожі марша танцюють. І як виявилося неспроста. Заснути не міг довго. І раптом це вже була друга година ночі, чую як щось важке скочило на кабіну шо та почала аж хелитаться. "Гіляка" - подумав я і повернувся на другий бік. Але через мить уже два важкі удари гепнулися на дах і я почув як хтось там ходить. Я реально мало в штани не наробив. "Що за чортівня" подумав я і вирішив не виходячи з кабіни глянути на двір. Я відслонив штору і увімкнув фари, і о Боже: на дорозі переді мною кружляли дві істоти ззовні схожі по розмірах і по тілу на лева, але замість морди людське обличчя . Скажу вам перелякалася я не на жарт. Я стрімголов заводжу двигуна і на газ. Мене уже не турбувало що там яма на ямі. Як дурний мчав по бездоріжжю. За півгодини, трохи заспокоївся і почав уже сумніваться у побаченому. Та й поспати таки треба було. Отож я заїхав в якесь село і вирішив там заночувати. Все таки як не як якась цивілізація. Але ж дурак не глянув що в селі в жодній з хат не горіло світло. Коли побачив стару дерев'яну зупинку край дороги, вирішив за нею зупинитися. Так от коли я вже почав засинати - чую знайомий удар по даху кабіни. Сниться - вирішив я і що не буду вставати. Але коли кабіну почав хтось сильно розгойдувати, зрозумів що справи кепські. Отож я знову вмикаю фари і оторопів: уже семеро людських обличь зі звіриними тілами вп’ялися на мене і кабіну. Вони отак сиділи півколом перед машиною і не видавали ні звуку. Не пам'ятаю як я тоді рвонув з місця, але вирішив не зупинятися ніде. Гнав як божевільний. Над ранок нарешті виїхав на асфальтову дорогу і побачив заправку. Соляри бракувало і вирішив долити. Оператор глянув на мене і багатозначно спитав:

- Звідки?

- Їду з гір.

- Бачу поцарапали транспорт конкретно.

- А що то було? - в нервах спитав я.

- А хто його знає, але місцеві туди не їздять і особливо вночі.

От таку я міліровочку заробив у ваших Карпатах. Але що то були за тварі теж загадка. Чи упирі чи чорти - не знаю. Але під час наступних поїздок на Волинь зустрів там одну бабку. Взагалі то я в неї ночував. Кажу їй:

- Та ви сміяться будете, але мушу комусь розказать.

Вона уважно вислухала і навіть не засміялася. Довго думала в додала:

• А тепер щоб ти з мене теж не сміявся синку. Колись моя прабабуся переповідала що існує багато живих істот, яких люди сьогодні вважають міфічними чи вигаданими. Це єдинороги, сфінкси. Те що ти описав, називається "мантікора". Дуже небезпечні тварі. Мабуть міфічні бо живими від них ще ніхто не виривався.

Наступила пауза і після неї ми разом дружно зареготали. Очевидно не від радості, а від того що зрозуміли ситуацію. Ну а тут як вже хочете вірте не вірте, але моя сивина точно знає звідкіля взялася, і більше тою дорогою точно не поїду.