Мандрівка в Карпатські сутінки

Не все так весело було у наші юнацькі роки. Траплялися історії, при спогадах яких досі іде мороз по шкірі. Знову ж ми були уже студентами технікуму і за традицією навідалися в Перепростиню до Вікторової бабусі на чергових літніх канікулах. Питання з сіном уже було закрите, тож користали моментами помандрувати Карпатами. Найчастіше це були одноденні мандрівки, але й були дводенні. І якраз ця історія трапилась саме під час дводенного маршруту.

Отож того разу ми вирішили відкрити для себе околиці села Майдан. Місце надзвичайно гарне і енергетичне. Місцеві розказували що воно має якусь магічну силу. В чому вона полягає так і ніхто не зумів пояснити. Були там не раз, але цього разу вирішили піти далі і навідатися в загадкове село Зубриця. Воно розташоване далеко обабіч доріг глибоко в Карпатах. Для цього ми запланували дводенний маршрут щоб добре роздивитися ці місця. Проте коли бабуся Віктора довідалась куди ми йдемо, почала нас відговорювати, мовляв там дикі території можуть бути ведмеді. Ми ж намагалися її заспокоїти, що мовляв бували і в дикіших місцях. Як не як ми уже були туристи з досвідом походів у Карпати. Але такі аргументи очевидно на бабусю не діяли і вона продовжувала відстоювати свою думку. Коли нарешті розмова перейшла на категоричні висловлювання, зрештою бабуся зрозуміла що ми не відступимо від своєї ідеї. Проте вона сказала дуже дивну фразу, яка можливо потім нам і врятує ситуацію.

• Добре, я зрозуміла, що ви мене і так не послухаєте. Тоді запам’ятайте, щоби не сталося, головне дістатися старого кладовища в Майдані.

На питання «навіщо це нам», відповіді ми так і не отримали, та й не особливо звернули на неї увагу, адже треба було готуватися до завтрашньої мандрівки.

         Так от чого саме нас манило це село. Кажуть там на околицях є старий закинутий хутір, який ще німці заснували і згодом там жили польські лісоруби. Але щось очевидно сталося бо поселення було залишене в одну мить без будь-яких видимих причин. Ну про це ми дізналися від одного краєзнавця в Дрогобичі, який дуже хотів туди попасти, але ніяк не виходило. А от нам випала нагода подивитися що там і як.

          На наступний ранок вдосвіта ми вирушили в дорогу. У нас були два наплечники та намет, адже можливо доведеться ночувати безпосередньо на хуторі, а там невідомо чи щось залишилось. Колись ми ходили на хутір Мармансталь – і там окрім голих садів уже немає жодної споруди. Тобто нас очікувала така собі краєзнавча мандрівка. І це відчуття що ми першовідкривачі-вчені додавало азарту нашій затії. Отож висунулися на маршрут дуже рано. Погода була пречудова. Ніч теж обіцяла бути теплою та світлою , оскільки якраз був повний місяць. Спочатку ми дійшли до річки Стрий. Зробили невелику зупинку та скупалися. Далі пішли до села Рибник і вже незабаром були у Майдані. Ось уже пройшли старе кладовище і незабаром звернули з головної дорогу до лісу на непримітну гірську дорогу до села Зубриця. Краса вам скажу там неймовірна. Старезні дерева, затінок і видно, що люди тут не часті гості. Довелося добряче попрацювати ногами до того момент коли не побачили перші хати Зубриці.

Дійшли ми туди коли сонце почало хилитися до горизонту. Наш прихід явно викликав зацікавленість у місцевих, бо очевидно сторонні люди сюди заходять не так часто. В основному подивитися на нас повиходили старші люди. І ось нарешті одна бабуся вирішила заговорити з нами.

• Куди паньство дорогу тримає?
• І вам дай Боже  - озвався Віктор – Ми туристи.
• Та бачу що ви туристи. Молочка не хочете? – запропонувала старша жінка – Не за гроші, просто тут навіть немає з ким поговорити іноді. Всі в роботах і бачимось лише на великі свята, або якщо хтось чужий сюди заходить.

Ну ми уже добряче змучились і вирішили таки скористатися гостинністю місцевих. Молоко було справді свіже і надзвичайно смачне. Бабуся винесла нам ще свіжих пиріжків і присіла коло нас на призьбі щоб поговорити. Ну а ми вирішили теж розпитати про кінцевий пункт призначення.

• Ну то куди ви мандруєте – ще раз перепитала наша нова знайома.
• Ми хочемо глянути на хутір, який раніше був тут неподалік у лісі – відповів Віктор
• Ви теж на хутір? Ну ви не перші і не останні. Радила би вам у нас переночувати, а вже зранку йти туди – раптово змінила вона тон з  люб’язного на тривожний.
• Та ні, не хочемо створювати Вам проблем. У нас є намет, що поїсти, спальні мішки. Та ми і мандруємо щоб побути поближче до природи.
• Тут не так все просто. Місця дикі і врахуйте що вночі як будете вертатися, вам тут ніхто не відкриє – додала жінка.
• А чого то ми вночі маємо вертатися. Вогонь вміємо розпалювати. Ну і дуже дивно що нам ніхто не відкриє. Ви ведмедів боїтесь?
• І ведмедів теж. Просто день то є день, а ніч то є ніч – багатозначно сказала господиня.  - То ви не передумали?
• Та ні, чого нам передумувати. Завтра будемо вертатися  - розкажемо що там було – пообіцяли ми і подалися до наших наплечникиів щоб вирушити далі в мандрівку.

До хутора довелося йти достатньо довго. Ускладнювали нам пересування не лише сутінки та густий ліс обабіч просіки, але й дорога яка фактично уся заросла. Її видавали лише ледь помітні сліди від воза. І от коли стало взагалі темно ми зробили невелику зупинку щоб порадитися як далі поступати.

• Віктор, може давай тут розіб’ємо привал, а вже зранку на хутір – запропонував я.
• Та я відчуваю що ми вже десь зовсім близько. Ану стоп зажди. А ну глянь ось туди – мені здається я бачу якесь світло.