Про яблука з присмаком «кохання».

Дуже не люблю людей з надмірним почуттям гумору. Особливо як в нашого однокласника Івана. Якби не ця книга, то би волів не згадувати цю історію. Та все ж треба іноді вміти визнавати свої помилки, і якщо мій випадок для когось стане повчальним – уже варто його розповісти.

Це були одні з тих нудних літніх канікул, коли у нас абсолютно нічого не відбувалося. Два місяці канікул минули в суцільних снуваннях нашою вулицею чи кварталом. Ми з Віктором навіть в гори до його бабусі не навідались. Чи то батьки були настільки зайняті, чи просто не випадало нагоди кудись подітися. Але було як було, тож в черговий день у спеку пішли ми з Віктором бродити закапелками нашого мікрорайону. Відверто робили це не заради того щоб побачити щось нове, а просто щоб не сидіти на місці. Усі історії були переказані, усі небилиці згадані. Залишились в всесвіті ми удвох і палюче літнє сонце. Оттак добродили ми до вечора і попали на пустир з «Дуже мильної історії», а там наші дві однокласниці м‘ячем грають. От і пристали ми до них трохи пограти.

• Не хочу, набридло. Кожен день одне і теж: скакання на резинці, м’яч, класики. І так літо проскакали. – раптом заявила Іринка. Видно не тільки у нас були такі кепські справи.
• Треба щось робити, а то у нас теж повна дупа – підтримав Віктор – Ех, я б зараз кавуна з’їв.
• Мрійник – засміялась Наталя – Тут би хоч десь яблуко з’їсти, а ти про кавуни.
• Стоп! Є ідея – це був мій вихід на сцену – Яблука кажете? А в Івана там в саду є два дерева де оттакенні яблука. Червоні як світлофор і смачнючі аж вдавитися можна.
• Клас! – хором відповіли дівчата і видно в той момент у них увімкнулися безумовні рефлекси справжніх жінок.
• Ох я б цілий день грала в м’яча з тим хто мені б дістав хоча б одне яблуко – раптом кокетливим голосом заявила Іринка. Очевидно маніпулювати чоловіками у дівчат закладено з народження.
• Мар’ян, що будемо робити – перепитав Віктор, який, підозрював давно, нерівно дихав до Іринки.
• А що робити? Просити в Івана щоб дав.
• Не дасть. Уже просив. Той сказав що ще не достигли і то не для нас а бабуся понесе на базар.
• Ну тоді, тоді треба позичити парочку штук для дівчат.  

І саме в той момент виникла ідея тишком нишком пробратися в сад до Івана і зірвати декілька штук для дівчат. Але це треба було робити дуже тихо, бо наслідки могли б бути дуже кепські. Річ у тім, що Іван теж нерівно дихав до Іринки, тож дуже сильно не любив Віктора. Відповідно у цьому любовному трикутнику будь-який провал міг завершитися катастрофою.

• Давай так, беремо дівчат з собою, бо інакше як спалимося, то принаймні через Ірину Іван не буде таким агресивним – моя ідея одразу знайшла розуміння та підтримку.

Дівчат переконувати довго не довелось, і уже за мить ми були біля паркану Іванового саду. На вулиці уже була ніч, що дуже спрощувало нам операцію. Ось уже і ті дерева з великими яблуками були перед нами, лишень перелізти паркан, гноївку і ти в саду. Але найбільшою проблемою, якраз була та яма з компостом, яку  у нас називали «гноївка». Видно хтось добряче подумав розмістити її саме тут як протиугінний пристрій. Очевидно вже тоді знали що будуть такі як ми, хто по ночах захоче задобрити дівчат яблуками. Отож бо чи зупинить нас щось, адже все заради дівчат.

Рішення знайшов Віктор, як найбільш зацікавлена сторона у цій історії. Він звідкілясь притягнув свіжоспиляну гіляку, перекинув її через гноївку і тут лишень залишалося пройти квест з витримкою рівноваги. Перший пішов. Це був я. Гарно – гіляка витримала і скільки її там було. За мить я зловив в обійми Наталю та Іринку і останнім до нас дістався Віктор.

Яблука були соковиті, солодкі та спілі. Сок з них просто стікав по щоках. Давно не їв я таких райських плодів. Очевидно після першої партії ми подалися за другою і так захопилися процесом що втратили пильність. Раптом за нами почувся тріск гілок і над нами нависла постать Івана.

• Атас! Хлопці та дівчата, дідо йде! – тривожно промовив він.

Від такої раптовості у нас виникла паніка і ми стрімголов кинулись тікати. Звісно усіх чотирьох одночасно гіляка витримати не змогла, тож ми усім колективом пірнули у гноївку. На щастя тут було не глибоко, але при падінні довелося добряче поплавати у цьому «добрі». Ще за мить над нами знову замаячила постать Івана:

• Ви що дурні? Та дідо вже як два роки паралізований лежить. Сусіди називаються.

Ось тоді ми зрозуміли в яке лайно ми погрузли в прямому і переносному значенні і як нас розвели. Та знову ж історія на цьому не завершилась. Далі Іван в цьому «райському» антуражі запримітив свою кохану, і напевно уже пошкодував за задіяне. Він захвилювався. Побіг за драбиною щоб допомогти нам вилізти в реальний світ.

• Та ні Іринка, ти так до дому не можеш йти – хвилювався Іван.
• Та чого? Можу, мені вже якось все одно – віджартовувалась Іринка.
• Ідемо в літню кухню, там є умивальник, хоч повідмиваєтесь.

Ну ми оцінили Іванові спроби реабілітуватися, хоча вони були спрямовані не на нас. Але команда є команда.

Що далі було не буду розповідати, але на другий день чули як бабуся Івана жалілась сусідам, що знову ті кляті совіти зі своїх заводів щось викинули в повітря, бо зранку зайшла до літньої кухні, а там дихнути не було чим. Ну а ми, відчуваючи провину, ще довго не згадували цю історію де було і кохання, і любов і екшн з пригодами. Аж через 20 років по завершенні школи ми порушили цю мовчанку, і ця історія одразу стала ще однією повчальною легендою нашого мікрорайону.