Не спіши поперд батька в пекло

• Вони що, усі подуріли?! – викрикав дядько Василь на всю вулицю – Вони ненормальні! Вони від мене тікають, та якби на мені були роги!!!

Довкола нього зібралися багато людей і слухали його скарги. Хтось намагався висунути теорії чому так сталося, але нічого путнього з того не клеїлось. В той момент я дуже добре розумів дядька Василя, оскільки те що сталося спочатку не піддавалося жодному здоровому глузду. І розумів я його через те що став свідком тих подій.

А все розпочалося з того, що в той день батьки мене відправили до міста (до центру міста на ринок) за цукром. Ну оскільки дорога довга то самих дітей не пускали, старалися щоб їх супроводжував хтось з дорослих. Таким дорослим в той день виявився наш сусід дядько Василь, якому також треба було сходити за сигаретами «до міста».

Йшли ми повільно, оскільки дядько Василь людина старша і все робив у неспішному темпі. Проте з ним було цікаво, адже він знав багато всіляких небилиць. Так от за тими бесідами якось непомітно ми вже опинилися у центрі міста на ринку. Швидко придбали цукор та сигарети і я вже був налаштований на повернення. Але раптом дядько Василь заявив:

•  О ні, згадав: раз ми вже тут, треба випити пива, може ще когось зі знайомих побачу.

Так ми почимчикували спочатку на площу Ринок. І ось тут трапився перший дивний випадок.

• Дивись малий. – гордо почав  дядько Василь -  Бачиш того дядька, що з Ратуші виходить. То мій старий знайомий Влодко. Я колись з ним на заводі працював. Потім він став партійним і тепер працює в Ратуші. Агов, Влодку зажди!

Та Влодко як уздрів старого знайомого, явно не був радий його бачити. Спочатку на його обличчі з’явився переляк, і вже за мить він давав від нас драла.

• Дядько Василь, а ви не опізналися – перепитав я.
• Щось перепив Влодко. Таке з людьми буває – в голосі дядька Василя теж чулася невпевненість  і загадковість.

Та уже незабаром зустріли і ще одного кандидата в «знайомі» і який теж був партійним. Той, мало того що перелякався, почав активно христитися і читати молитву «Отче наш» і також тікати у протилежну сторону. Дядько Василь був не менше озадачений ніж я:

• А ну малий глянь, у мене нічого на голові не стирчить?
• Та ніби нічого – упевнено заспокоїв дядька.
• А яке сьогодні число. Може перше квітня?
• Та ні уже жовтень.
• Йдемо пива бахну, а то щось не розумію того міста.

Уже за мить ми були в так званому пивбарі. Мій супроводжуючий приніс бокал пива та кусок в’яленої риби і став жадібно смакувати то пінисте пійло, яке при совітах називали пивом. За мить дядько Василь трохи розслабився і здавалося забув за ці прикрі інциденти. На його обличчі з’явилася посмішка:

• На малий їж – він простягнув мені кусок риби – Пити не дам, а то мене твоя мамка заб’є. О, кого я бачу? Сто років з ними у шахмати не грав. Зажди, йду з ними поздороваюсь.

Він розвернувся і подався до дальнього столика де уже стояло товариство колоритних місцевих панів, яких можна постійно устріти у парку за грою в шахи. Але тут знову сталося щось незрозуміле: тільки но сусід наблизився до їхнього столика як усю компашку звідти як вітром здуло. Вони так тікали що перевернули один зі столів. До менеа дядько Василь повертався геть розбитий.

• Та ну, що вони зговорилися? Що за чортівня? Навіть пива перехотів пити.

Він знервовано відсунув бокал від себе, але тут дрогобицька натура таки не дала просто так залишити те пійло і він вирішив віддати його пиякові, що дрімав за сусіднім столиком.

• На допивай, тобі вже і так все одно.

В той момент наш новий сусід прокинувся, побачивши подароване нізвідки пійло, став жадібно спустошувати бокал. Після цього він запримітив мого супроводжувача. Його очі округлилися, на обличчі з’явилася блаженна посмішка:

• Тож Вася? Ну як там?
• Де «там»? – питання точно збило з пантелику дядька Василя.
• Ну там? Я ж тебе на тому тижні на цвинтарі бачив.
• Я теж багато кого там бачив…

Але далі розмова не відбулася, оскільки той пияк впав головою на стіл і захропів.

Додому ми поверталися у глибоких роздумах. Видно було, як дядько Василь в голові перебира різні версії і починає себе накручувати. І от коли ми вже зайшли на нашу вулицю, під руки попав дід Андрій, який привітався:

• Василю дай Боже!!! Радий бачити! Як життя?
• Шляк би його трафив то життя – вибухнув в емоціях дядько Василь. Це не місто а якийсь кульпарків (місце у Львові де розміщена до сьогодні психіатрична лікарня). До кого не підійду усі тікають. Це якесь божевілля…

Далі було сказано ще дуже багато. На той емоційний виступ до нас доєдналося багацько сусідів. Дядька Василя попросили розповісти що сталося і було видно що ця історія усіх загнала в тупик. Аж раптом до колективу підійшла баба Мотрона, яка працювала дячихою в сусідній церкві. Вона своїм потужним голосом одразу заволоділа увагою:

• Ти Василю не репетуй, а скажи мені краще, коли твоя люба жона померла?
• Та вже більше року, але що то має до тої історії? – огризнувся сусід
• А ти могилу її доглядаєш? Пам’ятник зробив?
• Та зробив недавно – продовжував емоційно огризатися дядько Василь – Кажи чого хочеш, або відстань.
• А який ти пам’ятник зробив? – продовжувала трубіти баба Матрона.
• Файний пам’ятник на дві особи, я ж і за себе подумав. Ну правда себе я там запакував клейонкою, щоб людей не страшити. Чи ти пропонуєш на три особи робити памятник і ще тебе між нами втулити.