Відьма з Війтівської гори

Насправді ні про яку гору там мова не йде, а розкажу історію, яка трапилася тоді коли ми з Віктором навідалися до нашого однокурсника в мікрорайон Дрогобича під назвою «Війтівська гора». Це було ще з тих часів коли ми навчалися в технікумі. Ну хто бував у Дрогобичі, знають, що місто дуже старе, і в ньому є багато таємниць як на вуличках, так і під ними. Коли ми йшли до Мирона в гості, навіть не думали, що нам відкриється Дрогобич у такому ракурсі.

Мирон наш одногрупник уже очікував на початку своєї вулички, щоб провести до себе додому. Він проживав у приватному будинку, тому тут серед сотень тих вуличок можна було легко заблукати. Приводом нашого візиту стало бажання батьків Мирона познайомитися з нами. Як згодом виявилось Мирон ще досі перебував під потужним батьківським покровом, і всі його дії дуже жорстко контролювалися. Якось він признався яка у нього дилема і що навіть намагання «вирватися з гнізда» і навчатися у Львові завершилися приземленням у Дрогобицький технікум. Повірте, не дуже то з хорошим настроєм ми йшли на дану зустріч, знаючи, що нас будуть інспектувати і розглядати мало не під мікроскопом. Нам і викладачів технікуму вистачало. Та все ж друга треба було виручити, тому ми все таки йшли на ту злощасну Війтівську гору, як на виконання вироку.

За мить ми уже сиділи на кухні за столом і пили чай з вафлями Артек.

• Мироне, які у тебе гарні друзі – не вгавала його мама – Їжте хлопчики їжте.

Звідкіля вона знає які ми, адже лише переступили поріг дому. Це дуже і дуже насторожувало. Мама не збиралася вступитися з кухні, тож і ми не спішили розпочинати якусь розмову.

• Які вони в тебе тихі, навіть поганих слів не кажуть.

Мирону було не пособі, а ми під таким строгим контролем взагалі не могли слова сказати, не те що поганого. Насправді було бажання встати і заявити: «Спасибі, дякуємо за чай, ми пішли». Але коли глянули на вираз Мирона, ставало зрозуміло, що це його доб’є остаточно.  Та нічого вічного не буває і на кухню зайшов якийсь дядечко (згодом виявилось, що сусід) і це стало невеликим перепочинком від тої напруги. Він кинув око на нас і одразу звернувся до Миронової мами.

• Бачу в тебе гості.
• Як бачиш Петро, ти завжди не вчасно.
• Та ти думаєш я горю бажанням сюди заходити коли ти дома. Але справа нагальна.
• Що там знову: японці з Китаєм воюють? – саркастично перепитала мама Мирона і при тому не спішила вийти поговорити з сусідом на одинці, ніби побоюючись що ми зараз щось втнемо.
• Та ні, але знову вона з’явилася. Не чула нічо тої ночі.
• Петро, ти далі в казки віриш. О якщо б вони ще мені про це розказували (кивнула у наш бік), я б не дивувалася. А ти здоровий і дорослий дядько.
• Ти, Лариса, вір не вір, але знаєш скільки людей там пропало через неї? 20 років ніц не чути, а тут вже двоє сусідів про це розказують.

Ну ви зрозуміли, що знову в Дрогобичі щось стряслося поза здоровим глуздом. Як ми на це не змогли звернути увагу. Ми ще хвилин 20 томилися, поки дорослі пообмінювалися саркастичними прийомчиками. І, о слава небесам, мама Мирона так наїхала на сусіда і увійшла в азарт, що пішла проводжати, адже ще не все сказала що про нього думає.

• Ну – крикнули ми з Віктором до Мирона – Хто з’явилася?
• Ті дорослі гірші за дітей – відмахнувся Мирон – вони у відьом вірять.
• Що серйозно? І яка вона? – загадково запитав Віктор.
• І ти туди ж? А біс її знає. То легенди і небільше. Ніхто не бачив і ніхто не чув. Тільки одні розмови. Хтось просто чутки розпускає.
• О ми вже з такою історією мали справу ще в школі. Пам’ятаєш дім з привидами – пригадав давню історію Віктор.
• Тут трохи цікавіша ситуація. Попробуй її злови в підземеллях.

Останні слова Мирона стали  ключовим моментом, який дав зрозуміти, що не спроста ми приперлися на ту Війтівську Гору.

• Давайте так – скомандував Мирон – найперше нам треба позбутися маминої опіки, а далі вам щось покажу що ви будете вражені.

Мирон вибіг на вулицю, за мить повернувся і доклав:

• Мама там продовжує з Петром сваритися. Я скористався нагодою і сказав що йду вам яблук дати і показати трохи район. Тож ходімо поки мама не передумала.

Ми вийшли за Мироном у двір, обійшли будинок і він нас повів в погріб, який стояв окремою земляною спорудою за будинком.

• Може ми тебе тут заждемо – перепитав я.
• Ні, ні, ні! Ходіть зі мною.

Ну довго не сперечалися і спустилися старими кам’яними східцями у погріб. Мирон увімкнув електричне світло і ми побачили що погріб - це була дуже стара споруда. Ми опинилися у подовгастому залі зі склепінчастою стелею, викладеною камінням. По периметру цього приміщення стояли більш сучасні стелажі на яких стояли різні припаси. Та Мирон на них навіть не глянув, а впевнено чимчикував до кінця залу.

• А ну допоможіть відсунути – скомандував Мирон – Але акуратно щоб нічого не попадало, а то дістану потім.

Ми троє акуратно відсунули один із стелажів і були глибоко вражені: перед нами зіяв великий пролом у стіні, який вів кудись у темноту.

• Ну що готові до пригод? – задоволено запитав Мирон, побачивши наші здивування на обличчях – Ну то гайда замною.