Про темну ніч та почуття гумору

Ця коротенька історія, трапилась зі мною тоді, коли я вже навчався в інституті у Львові. Хоча ми з Вітьком любили розповідати всілякі анекдоти, але цей випадок навчив  мене, що пізно в ночі цього не варто роботи, адже не кожен має почуття гумору.

Так от студентські ритуали не міняються століттями, тому хоча б раз на тиждень маєш їхати додому за поповненням припасів. Як сьогодні це модно називають «за хавчиком». Отож наступив момент "ікс" і я їду в останній електричці на Дрогобич. Любив я тоді ними їздити, адже це був новомодний і швидкий вид транспорту. І тоді усі гарні дівчата їздили не на дорогих іномарках, як сьогодні, а саме на електричках. І, що найголовніше, це було друге місце після танців де можна було познайомитися з гарною дівчиною.

Ну про кохання Віктора ви вже знаєте, а от я вірив, що у мене все ще попереду. Тому електричка була дуже обнадійливим видом транспорту. Тож дорога пройшла дуже швидко і безрезультатно. Не поталанило: у вагоні були дві дівчини і 4 бабусі. І ті дві дівчини були повністю у конспектах. Ні, явно не те. Ну нічого завтра поталанить.

Дрогобич. Уже на вулиці насунулись сутінки і, виходячи з вагону, я запримітив її. Вона була худенька блондиночка з двома косичками. Напевно перший курс. Ех, як то б було добре допомогти донести її студентську сумку до дому. Але я сильно кремпувався, тому вирішив йти за нею слідом. Так хоч буду знати у якому вона напрямку живе.

Ми йшли нічними вуличками Дрогобича на відстані якихось 20 кроків. Та коли дійшли до «чорного провулка», я був дуже задоволений. Ну цей провулок я його так називав, хоча насправді це була довга вулиця без жодного вуличного ліхтаря. Такий собі коридор в темряву, а для мене шлях додому. І о радість: моя незнайомка збавила хід, навіть призупинилася, почала переступати з ноги на ногу і видно їй теж треба було йти у цьому напрямку. Я поправив кашкета і хвацькою ходою направився повз мою симпатію імітуючи, що йду у «чорний провулок». «Ну, ну давай скажи щось» - в думках я вмовляв незнайомку щоб подала ознаки зацікавленості мною. Ну і блеф не заставив себе довго очікувати.

• Я, я дуже перепрошую – почув з-за спини дівчачий голос – Ви туди? А не могла б я звами, бо там дуже темно і страшно.
• Та там немає чого боятися – це був мій зоряний час - Давайте наздоганяйте, і мені веселіше буде.

Ось так рівною ходою ми один за одним рухалися вперед. Як приємно було чути стукіт її каблуків по бруківці старого міста. Він мене заспокоював і головне він звучав у ритмі з моїми кроками.

• А ти де вчишся? – не витримав я тиші.
• Я в медінституті у Львові. А що, ви за мною стежите?

Я зрозумів, що розкрив себе тим запитанням, тому довелося відкрити карти.

• Та йду так за тобою від вокзалу, бо видно живемо в одному районі.
• Ну напевно так – стримано відповіла незнайомка. Вона була прекрасна. От моя і мрія здійснилася.

Далі слово за слово: я вже знав що її звати Дарина, що живе десь через дві вулиці від мене, що її мав зустріти батько, але чомусь не зустрів. Ну в той момент я вирішив увімкнути весь свій талант розповідача анекдотів щоб заробити більше балів.

• Ну така смішна у нас вийшла зустріч біля тої темної вулиці.
• А чого смішна, я справді боюся темноти – парирувала Дарина.
• Та ні, просто я собі анекдот згадав про подібну ситуація. Ой, обережно йди за мною бо тут калюжі – перервав я розповідь
• То що за анекдот - нагадала вона.
• Та знаєш, як одна дівчина йшла вночі попри наш старий цвинтар і їй треба було перейти через нього щоб попасти додому. Було пізно, темна ніч. І тут вона бачить як біля входу на цвинтар стоїть якийсь дядько в темному пальто і капелюсі. Вона підійшла і попросила: «Прошу пана, можете перевести через кладовище, а то я дуже боюся темряви і мерців». А пан відповів: «Та добре переведу, але не розумію чого нас боятися»…

І тут сталося щось незрозуміле: спочатку я почув як темп Дарини почав збиватися з ритму, потім почав сповільнюватися, а потім навпаки затупотів, але в протилежному напрямку.

От і кінець історії. Правда досі не збагну чого так сталося. Мабуть або анекдот був не смішний, або Дарина просто немала почуття гумору.