Історія «до дідька»

Гадаєте, подорослішаєте і перестанете усього боятися. Теж був таким, теж вірив у свою сміливість та всесильність, але життя така штука, яка вчить, що боятися це природньо, і в багатьох випадках страх підкаже дорогу до істини. Ви зрозуміли, що хочу вам розповісти чергову історію. яка  також навчила мене обережно підходити до забобони, адже за кожним з них є просте і логічне пояснення. Це я зараз такий сміливий, а тоді відверто було страшно.

Отож усе трапилося у ті часи, коли ми з Вітьком уже завершували третій курс технікуму. Можна сказати були вже не хлопчиками, а крутими дядьками. Нарешті усі іспити здано і навіть з позитивними балами. Тож пора на літніх канікулах десь і відпочити. Ну на море не виходило поїхати, але був у нас запасний варіант, який я дуже любив. У Віктора в Карпатах в селі Перепростиня жила бабуся Ганя. Звісно Віктора туди відправляли майже на все літо, адже бабусі треба було допомогти з заготівлею сіна, для її  живності. Іноді Віктор і мене кликав на підмогу. Цього літа усе повторилося, і я залюбки відпросився у батьків на декілька днів у Карпати.

За що любив ці поїздки? Так за те, що вони мені абсолютно не нагадували про роботу. Я любив село Перепростиню, яке розташовувалось у маленькій долині, затиснуте з обох боків крутими горами. І ось ми мали підніматися на ті гори, щоб сушити свіжоскошену траву, перетворюючи її на сіно. Потім приходила бабуся і приносила обід. І це було щось неймовірне: свіже молочко зі свіжим хлібом. А після обіду, коли трохи перепочили, ми сідали на ровер (велосипед) Україна і мчали на річку Стрий покупатися. А як наступав вечір, тим же транспортом вирушали на танці у село Новий Кропивник, бо там був найкрутіший клуб і туди сходились парубки і дівчата з усіх усюд. Звісно ми були там в авторитеті, адже приїхали з міста. Іноді користали тим щоб з місцевими дівчатами познайомитися, а іноді користали нами, коли місцеві хлопці збиралися після танців нам намнути боки через приставання до місцевих красунь. Ну такі історії завжди завершувалися мирно і рятував нас той же ровер, який після не одної плашки пива було просто неможливо наздогнати. Ну і так було лише на початку. На третій рік ми вже тут були своїми.

І ще декілька слів про саме село Перепростиня. Воно розташовувалося обабіч доріг, тож сюди випадкових туристів не заносило. У селі жили переважно люди старшого віку, тож і село було дуже консервативне. Пригадую, коли в перше приїхав сюди, дуже дивувало як часто молилася бабуся Ганя, і як місцеві христилися коло кожного хреста. Але де багато набожності напевно завжди і багато забобон. Вони тут були особливі і мали пряму дію як Конституція. Зранку треба було встати з потрібної ноги, треба було правильно дивитися на людей щоб не навести порчу. Скажу, досі гублюся у цій термінології. Але апогей тих переконань вистрілював по літніх вечорах, коли сусіди сходилися на посиденьки.

Посиденьки це окремий ритуал, який у містах нажаль уже давно втрачено. У вечері після важкої праці найближчі сусіди сходилися під одне обійстя, де край дороги було змайстровано з дерева лавку та столик.Там розпочинався обмін інформацією. Навіть таке явище як «ближність» сусідів у тому селі могло вимірюватися в кілометрах, що додавало шарму посиденьках. Дідо Гаврило ходив «на дівки» (так він називав посиденьки) аж з хутора Ровінь, проте він розповідав найцікавіші небилиці. Очевидно аура гір і далека дорога просто надихала на творчість.

• Слухайте сюди – авторитетно перебивав дідо Гаврило чергового оповідника – Все що ви тут розказуєте це чистої води небилиці. От те що я вчора бачив, я думав шо сподні будут мокрі.
• Діду у вас кожен вечір хтось лякає. Може вже пора яку молодицю підхопити до себе до дому – підколола тітька Вірка – І вам не страшно буде і їй приємно.
• Ти жартуй, жартуй. Хотів би побачити що з тобов буде, як влипнеш в таку історію.
• Та Вірка перестань. Ну діду розказуйте – хтось перебив з колективу. Очевидно діда Гаврила тут любили слухати.
• Так от значить іду від вас до дому і проходжу повз садибу баби Нелі. А місяць такий повний. І чую якийсь шепіт як заклинання з під її хати. Далі розумію що щось відбувається і бачу як на фоні місяця з’являється баба Неля на мітлі і подалася кудись за гору в сторону Урича.
• І що ви вирішили зробити – запитав хтось з натовпу.
• Не було часу думати. Я ноги в руки і на Ровінь. Не пам’ятаю як добіг, але ще живий. Мені колись моя нанашка розказувала, що якщо таке побачиш, головне щоб та на мітлі тебе не помітила, бо буде кепсько.
• А може так би підвезла – не переставала кепкувати тітка Вірка.
• Хотів би я побачити, як би ти чесала до своєї хати. Ви тут казки розказуєте, а я переповідаю те що бачив на власні очі.

І справді дідові Гаврило важко було заперечити. І все через репутацію баби Нелі. Не знаю з чого у неї був такий імідж, але її обійстя виділялося серед інших. Воно стояло на пригорку лисої гори, окремо від інших хат. Сама будівля була чорнезною і накрита по старовині гонтям. Найстрашніше усе те виглядало вночі коли сходив повний місяць, якраз за тою садибою. Декілька разів бачив – виглядало моторошно. Кругом пустка лише місяць і та дивна хата.

Про бабу Нелю в селі давно ходили слухи що вона ворожить, що вона знається з дідьком, що вона гуляє вночі по кладовищу. Ну і політ на мітлі був логічним наступним сюжетом. Кожен вечір на посиденьках баба Неля була в прайм-таймі. Одна дві історії обов’язково були їй присвячені. І це неабияк наганяло містики і страху на ту окраїну села.

Та повертаємося до нашої історії. Уже минуло чотири дні робіт з заготівлі сіна. Ще не набридло, бо усе тривало дуже динамічно за звичним графіком. Зранку сніданок і перегортання сіна, далі обід на природі і сієста під ялинками. Далі ще одне перегортання сіна і поїздка на річку. Ввечері танці і повернення на посиденьки. Чомусь в цьому році про бабу Нелю на посиденьках говорили особливо багато. Явно була популярна особа в селі.