Про бучок та заповідь «не вкради».

Ця історія в умовах нашого дитинства виглядала повною нелогічністю. Ми тоді не мали вірити в Бога, і бути атеїстами, але коли приходили додому, бабуся нас починала навчати азів християнської етики. Тоді коли все сталося бабуся день за днем втовкмачувала нам заповіді Божі. Як сьогодні пам’ятаю: «Не вкради», «Не вкради», «Не вкради»... І ось тут в школі нас повідомили, що завтра їдемо в Карпати на екскурсію в якийсь монастир і ще до того діючий. Як таке могло бути – загадка для мене досі. І вчителька для нашого Ігорка ще раз тричі повторила моєї бабусі улюблену фразу: «Не вкради» «Не вкради» «Не вкради».

Про Ігорка можу сказати лише те, що славний був малий, але з дуже кримінальними нахилами. Не знаю, що він витворяв, але крав він високо професійно. Навіть сигналізація на магазині, яка для нас була вершиною технічної думки, для Ігорка була лиш розминкою. І це лише сьомий клас. Тому Георгіна Іванівна відчуваючи, що Ігорко може щось встругнути вирішила перестрахуватися.

Виїзд був зранку. Ми усі з піднесеним настроєм позаймали місця в автобусі і вже мчали в сусідню область. Для нас це був особливий день, адже поїздка відбувалась у  звичний навчальний день. У нас мала бути самостійна з математики, у нас мали бути ще декілька дуже не улюблених уроків і все за одну мить обірвалося. Тим часом поки ми ликували Георгіна Іванівна намагалася як екскурсовод донести ази куди і чому їдемо.

• Це стародавнє місце де дуже багато цікавого – почала розповідати своїм співучим голосом керівничка, від якого чомусь у класі усім хотілося позіхати,  Але не цього разу. – Так от там в монастирі є печери, а втих печерах багато скарбів похоронених з мощами святих.

Ця друга частина була куди цікавішою, адже про скарби та печери нам ніхто не розказував.

• Тому будьмо чемні і нічого зайвого не беремо – продовжувала вчителька – І Ігорко пам’ятай про «Не вкради».
• Георгіна Іванівна, а що буде якщо щось взяти без дозволу? – перепитала одна з учениць
• Погано буде. Я там теж вперше, але кажуть, що злодії там можуть пожалкувати про свій вчинок  і стають на шлях виправлення.

Так ми проїхали Івано-Франківськ, далі  в гори і нарешті перед нами у підніжжя гір розкинувся гарний комплекс монастиря, який вражав своїми дзвіницями вежами та храмами. Екскурсія по поверхні для нас дітей була очевидно не настільки цікавою. Усі з нетерпінням очікували на печери. І ось нарешті настав час спускатися в підземелля.

Спустившись до входу в печери, на нас війнуло прохолодою. Кожному запалили свічку і тут перед дверима, які очевидно були туди входом нас зустріла постать кремезного дядька в усьому чорному. Він був з великою бородою  і тримав в руках масивний бучок. Його постать була дуже загрозливою і, переконаний, у кожного забігали мурашки по шкірі.

• Не дивись йому в очі. То монах. – прошепотів мені на вухо Віктор – Дівчата з паралельного класу казали, що якщо будеш на нього довго дивитися, він тебе залишить тут в монастирі і більше додому не потрапиш.

Видно дівчата були під враженнями і по дорозі понавигадували не одну страшилку про це місце, яке насправді при світлі свічок виглядало моторошно.  Проте яка ж роль того дядька була тут у підземеллі? Ну не благородна це робота отак увесь день простояти в вологості та напівтемряві щоб лише лякати малюків? Та уже незабаром відкриємо для себе таємницю того культуриста.

Отож переступивши поріг підземелля ми побачили багато коридорів, які тут заплутувались у мабуть чималенький лабіринт. Ми йшли досить довго одним коридором від якого відгалужувалися інші проходи. Стеля була дуже низькою, тож високим хлопцям доводилося добряче нахиляти голову. І раптом хтось з однокласників голосно викрикнув «Ой.». Через невеличкий проміжок часу почувся інший «ой» і понеслась какофонія з «ОЙїв». Наш екскурсовод  був спокійний як удав і здавалося що його це не стосується. І тут раптом коло одного з бічних проходів я відчув як мене щось легенько щипнуло. Від несподіванки я підскочив і відповідно заїхав головою в стелю. Моє «Ой» доповнило загальний хор. Хтось з однокласників не витримав і крикнув до гіда.

• Може підемо іншою дорогою. Тут хтось щипається.
• А, ви про це? – зніяковіло відповів екскурсовод – Не звертайте уваги. Це місцеві мешканці так розважаються.
• Що небіжчики – наша група почала сповільнювати ходу.
• Та які небіжчики, а що вам не розповіли хто тут мешкає?

Справді цей чолов’яга був екскурсоводом лише по підземеллю і як виявилось нам взагалі нічого не розповіли.

• Добре, коротко розкажу , хоча часу обмаль – незадоволено розпочав розповідь наш гід – Отож ми у давньому середньовічному монастирі. Перші монахи жили в двох печерках, які ви бачили на вході. Коли до них підселилися ще декілька монахів, місця стало малувато, тож новачки викопали собі ще дві. Потім монахів стало прибувати і кожен старався закопатися якомога глибше і дальше. В результаті тут було дуже багато камер, які в кінцевому результаті вирішили з’єднати переходами і утворився цей лабіринт. Але монахи теж люди і теж люблять жартувати. Ось ці бічні проходи свіжі. Там іноді брати ховаються в очікуванні туристів, і їх лякають легеньким  пощипуванням. Ну особливо лякливі добряче дістають по голові. – екскурсовод розсміявся.
• Не смішно  - потирав потилицю Ігорко – Дурні в них жарти.

Тоді вже було очевидно, що просто так та екскурсія не відбудеться. Далі ми потрапили в залу де було багато гробів зі скляними кришками де покоїлися праведники. Та нас дітей більше цікавили предмети які тут були з ними. В деяких були стародавні речі першої необхідності, а біля деяких були гори коштовностей зі срібла та золота.

• Золотий час для Ігорка – знову на вухо прошепотів Віктор

І справді усі ці коштовності стояли просто так на стелажах без жодної охорони, як то кажуть «бери не хочу». Але бабині слова «Не вкради», аж тут набули нового змісту.