Історія неземного кохання

Віктора мого друга ви вже знаєте, але про нього розповідав мало. Так от ця історія трапилась тоді, коли ми з ним вже навчалися в технікумі. Молоді хлопці з молодими амбіціями і увагою від дівчат. Але якось три курси Вітю ніхто не приваблював, хоча хлопець він був високий та симпатичний. Не раз його ми підколював чи він часом в монастир не збирається. Але Вітя відповідав, що шукає розумну та неземну дівчину. А таких на танцях та кавалєрках не зустрінеш. Проте і у нього сталося перше кохання, яке для мене досі є дуже дивним.

Якось уже на третьому курсі пішли ми з Віктором та одногрупниками  випити трохи пива. На вулиці був травень – саме час для кохання. Слово за словом і пішли старі підколювання щодо дівчат. Віктора видно то добряче дістало адже він образився  і увесь час мовчав. Досиділи ми так аж до вечора. Коли уже настав час йти до дому Віктор сказав, що ще хоче прогулятися і щоб ми його не очікували. Чесно? Я тоді почав хвилюватися за друга і було б прикро якщо він на нас образився. Але наступного ранку в технікум Віктор з’явився у дуже доброму настрої. Я б навіть сказав у піднесеному ейфорійному настрої.

• Друже ну на тебе так дивно пиво дії – спробував я пожартувати.
• Не пиво, а весна – загадково поправи Віктор.

В той же день, я побачив як Віктор біля дому зривав квіти і в вечір замість того щоб йти на «кавалєрку» пішов кудись у напрямку міста.

• Наш Віктор видно закохався – поділився я своїми здогадками з друзями у той вечір.

Звісно ця інформація усіх дуже заінтригувала, адже знаючи Вітю в статусі недоторканця, такі зміни не могли не привернути увагу. Отож як випала нагода, зловив Віктора у коридорі технікуму  одразу вирішив випитати без зайвих викрутасів:

• А ну розколюйся де пропадаєш стільки вечорів?
• О там де пропадаю, я готовий пропадати і пропадати – лірично відмахнувся Віктор.
• Нє, так не піде. Вимагаю деталі – заявив я.
• Мар’ян, вона неземна. Вона розумна і красива. Я тебе неодмінно познайомлю як випаде нагода
• Ага, все таки я був правий – закохався?.
• Не знаю про що ти і не знаю як воно називається, але це прекрасно.

Ось так Віктор в ейфорії пропадав декілька днів. Потім сталася одна подія в місті, яка дуже змінила Віктора. В один з літніх днів сталася велика аварія маршрутного автобуса, який зіткнувся з вантажівкою та легковим автомобілем. Було багато жертв бо в Дрогобичі давно не траплялося чогось подібного. Не знаю чому ця подія так вплинула на Віктора, але він закрився в собі. Через декілька днів Віктор повідомив, що він розійшовся зі своєю коханою. І незважаючи на пригнічений стан друга це був той момент щоб детальніше дізнатися про неї.

• Хто вона – запитав я його прямо.
• Гарна класна дівчина. Працьовита, бо могли зустрічатися лише по вечорах.
• Де ти з нею познайомився?
• Пам’ятаєш як ми в травні ходили на пиво. От тоді я вас залишив і вирішив трохи прогулятися та подумати. Так от іду ввечері попри костел, уже темно а вона сидить на лавці і вдивляється у цю споруду. Вона була така гарна і якась не від світу цього. Тож  я не втримався і привітався. Зав’язалась розмова. Ось так і познайомились.
• А ти хоч знаєш як її звати і де вона працює?
• Її звати Катруся, а працює якщо не помиляюся на швейній позмінно, тому ми і могли бачитися лише по вечорах.
• Ну а де хоча б живе.
• Казала не може розповісти бо буде мати проблеми. Вона тому у вільний час тікала з хати щоб побути десь наодинці.
• І чим вона тебе привабила – мене просто перло від бажання дізнатися якомога більше, бо історія змахувала на якийсь роман.
• Вона гарна, розумна. Знає декілька мов. Обізнана в літературі. Завжди давала гарні мені поради.
• Ну раз така ідеальна чому розійшлися? Хоча чесно тобі як другу скажу мене вже насторожує її персона. Ну знає багато мов в літературі і працює на швейній і така гарна. Якось воно не грає. Може ти трохи примальовуєш.
• Та ні. Шкода що не вдалося тебе познайомити. Я її хотів запросити на танці і вам її представити, але вона категорично відмовилась.
• Ну а тебе нічого не насторожувало в її поведінці? – не вгавав я.
• Одна в ній була дивина, це коли я їй дарував квіти, вона завжди одну квітку десь ненароком губила. А раз коли ми уже попрощались, я так нишком прогулявся за нею і побачив що вона таки одну квітку з букету викинула в смітник.
• І ти не запитав чому?
• Побоявся її втратити.
• Ну але чого ж все таки ви розірвали стосунки.
• От це питання тривожить мене досі. Якось ми зустрілися з нею, а вона мені заявили, що більше ми зустрічатися не можемо бо вона їде кудись далеко. Я пропонував що поїду з нею, але вона категорично заборонила, сказавши що мені туди не можна. Але найдивніше не те. Вона сказала що має до мене одне велике прохання. Ну ти знаєш що я був готовий виконати будь-яке її прохання. Вона попросила щоб завтра я не сідав в той маршрутний автобус  коли буду їхати додому. «Краще прогуляйся пішки, адже гарна погода».
• Якась маячня. І що ти повірив у це?
• Ну я був на другий день в поганому настрої через розлуку і подумав, а чого, а гарна ідея. Прогуляюся. Ну а далі сам знаєш що сталося. Ось уже не один день думаю чи не збіг це.

Після цієї розмови у мене теж почали виникати думки чи не збіг це. Але історія з Катрусею на тому не завершилась.

Остаточну все стало не на свої місця коли нашу групу з технікуму повели в краєзнавчий музей Дрогобича. Навіть у ті часи він вражав експонатами. І ось ми мандруємо коло експозиції присвяченої історії міста. Раптом з екскурсоводом зупиняємося біля картини на якій зображена симпатична панянка в середньовічному одязі. Віктор завмер перед картиною з відкритим ротом. Та на нього ніхто не звертав уваги. А екскурсовод тим часом продовжувала сонним монотонним голосом переповідати завчений текст:

• А ось зараз перед вами портрет Катажини Рамултової, давньої мешканки міста Дрогобича. Вона за певні заслуги була похоронена прямо в приміщенні костелу, який сьогодні вже не діє і є складом.
• А давно вона померла? – не втримався Вітя
• Ну як сказати – зіронізувала екскурсовод – По мірках галактики недавно. Орієнтовно у 1572 році.