Таємниця пана Едзя

Та розпочну свою розповідь з одної дивної прогулянки на наше старе міське кладовище, чи як у нас ще кажуть «цвинтар». Якось бабуся прихопила мене та мою сестру допомогти впорядкувати могили родичів, які уже туди переселилися. Чесно скажу мені, як дитині, там було геть усе цікаво. Старі могили з давніми написами польською чи українською мовами, стара каплиця в центрі цвинтаря і вікові дерева, які накривали усю цю окрему країну, додаючи в літку затінку прохолоди та спокою. Цвинтар був відгороджений від дороги великим цегляним муром, тож звуки міського життя сюди не потрапляли. Отож це був абсолютно інший світ де правили покійники та природа, ну і час від часу з’являлися заблукавші душі живих – такі як ми наприклад.

Чесно скажу, любив сюди навідуватися. Особливо у день Всіх Святих та на Святий вечір. Туди ми ходили уже в сутінках і запалювали свічки на могилах. Тож це царство перевтілювалось у щось неймовірно магічне коли серед тьмяного світла свічок промальовались силуети старих могил, наче привидів, що виринули з невідомості подивитися хто ж їх тут турбує.

Та повертаємося до нашої історії. Ото ідучи з бабусею уже звичними алейками та стежками, раптом серед могил ми побачили щось, що випадало з загальної картини. Так от це була теж могила чи вірніше пам’ятник, але він вирізнявся свіжістю і нестандартністю. Він був новенький і складався з плити та насипу перед нею, який був засіяний травою, що була акуратно покошена. Але особливістю цієї могили було те, що вона була огороджена дерев’яним парканцем, який був помальований яскраво-помаранчевою фарбою. Саме забарвлення і привертало увагу.

Очевидно цей новозбудований об’єкт привернув увагу не лише мене, але й бабусі. Уже за мить ми усі троє наблизились до нього щоб детальніше розглянути. Скажу він був гарний і не типовий для цього цвинтаря. Полірований граніт виблискував на тих промінчиках сонця, що пробивалися через крони дерев. На плиті був напис: «Тут спочиває пан Едуард Мацієвський». Проте на місці де мали бути дати народження та смерті була інша назва «Не турбувати».

• Ех, ця молодь, усі традиції хочуть поламати. Нема у них нічого святого – огризнулася бабуся і потягнула нас до «родичі».

Вона чомусь була переконана, що там поховано когось з молодих, адже Артура Мацієвського з нас ніхто не знав. Скажу вам, що тоді і ми вже чули щось про рок-н-ролл, але у цій країні це було щось погане, американське і молодіжне. Тому бабуся всіляко відмовлялася сприймати будь які новаторські молодіжні починання. От так для нас та могила стала символом рок-н-роллу.

Але наша історія не про це, а про пана Едзя. Хто він? Він був дуже колоритний мешканець нашої вулиці. Розказували, що в молодості він працював в театрі і був дуже непоганим актором.  Загалом він був дуже добрим до нас. Завжди як проходив вулицею пригощав нас бомбонами. Звідки він їх мав – невідомо, але так тривало роки. В пам’яті він залишився в елегантному костюмі 30-х років з капелюхом-казанком і годинником на ланцюжку. Видно йшов з театру і поцупив реквізит. Але йому це личило до його закручених вусиків. Ось такий місцевий вуличний інтелігент, але з однією особливістю.

І до цієї особливості його спонукала його суджена Ядвіга. Теж театралка і дуже зла жінка. Тож наш пан Едзьо не витримавши важкої долі почав зазирати до чарчини. Проте як він це елегантно робив, що заздрили усі пияки в окрузі. Навіть під шафе він залишався джентльменом та інтелігентом. Любили ми спостерігати як він зустрічав молодих панянок, їм кланявся і в знак поваги намагався поцілувати їх ручку. Але з першого разу це аж ніяк не виходило. За 7-9 разом нарешті було попадання. Проте для нас малюків і цього часу було достатньо щоб отримати море задоволення.

Загалом життя пана Едзя з часом стало відбуватися за чітким графіком і ми могли по ньому звіряти годинники. Отож ранок – пан Едзьо з посмішкою і тверезим поглядом йшов вулицею, гречно вітаючись з сусідами і роздаючи малюкам бомбони (цукерки). Що було далі історія про це мовчить, очевидно відбувався акт споживання оковитої. Де це було для нас загадка, але точно не на нашій вулиці. Далі орієнтовно о 16:00 пан Едзьо уже намагається гречно вертатися додому, але це не так просто. Простіше нічого з того не виходило і він змієподібними рухами намагався дістатися рідних стін де на нього з чимось важким у руках уже очікувала пані Ядвіга. І з того моменту розпочиналося найцікавіше.

Скажу вам, якщо маєте сусідів театралів – можу лишень позаздрити. Високе мистецтво поряд звами. Навіть сварка – це своєрідний міні-спектакль чи перформенс, який вартий не одного Оскара.

• О з’явилося одоробло, яке знову вирішило змінити імідж – розпочинала декламувати Ядвіга
• Сонечко моє я тобі зараз все розповім – вимовити пану Едзю цю фразу було ой як важко, але в неї він намагався вкласти максимум інтелігентності яка в ньому залишилась.
• Та я вже сита твоїми спектаклями. Мати таку скотину в хаті. Та краще тебе б грім спалив, та краще тебе б комуністи ще раз в піонери прийняли, та краще…

Це був найцікавіший момент в цьому дійстві. Тому що Ядвіга володіла величезним запасом прокльонів. Часто там були такі, що дітям ще не час чути. А були і некоректні де страждав і Ленін зі Сталіним. Переконаний, що багато з них вона як літератор вигадувала в польоті того інструментарію, який потім приземлявся на плечі, спину, голову, сідниці пана Едзя. Кожен раз набір прокльонів був інший. Ми це любили слухати як тепер випуск новин, щоб почути щось нове і свіже.

• Ну раз так – по завершення цього монологу прокльонів театрально ображався пан Едзьо – Все іду туди, куди ти сказала. Іду в піонери…

Пан Едзьо елегантно розвертався і йшов заплутаним кроком у невідомість. І з того моменту це була друга загадка де і що робив він у цей час-ікс. Повертався він додому пізно ввечері знову з тверезим поглядом і вуркотів собі під ніс так щоб уся вулиця чула що він зробить з Ядвігою. Для нас же це була друга черга отримати безкоштовні солодощі. Навіть будучи злим він про традиції не забував. Так от коли він переступав поріг дому, його сміливість ураз десь пропадала, тому що можна було почути знову монолог Ядвіги. Але він уже був не такий категоричний і усе завершувалося хеппі-ендом.