Дуже мильна історія

Моє дитинство проходило у старовинному містечку на Західні Україні під назвою Дрогобич, яке розташоване у передгір’ї Карпат. Наш дім був на окраїні міста де за ним був пустир, якийсь старий завод де, кажуть, варили мило, і ще далі річка Тисмениця. То було перше десятиліття після завершення другої світової війни, тож для нас дітей найбільшою забавою було поганяти квача на пустирі, чи поперестрибувати через палки, або найкрутіше – в хованки. Отож наступна історія  трапилась саме у ці часи.

Пригадую як сьогодні до мене забіг друг Вітя з сенсаційною заявою:

• Мар’ян біжимо на пустир. Там до Вітальки приїхав дядько зі Львова і подарував йому справжнього м’яча.
• Не може бути. Та це ж така рідкісна річ і дуже дорога -  заперечив я.
• Точно кажу. Уже усі хлопці з сусідньої вулиці там зібралися – не вгавав Вітя.

Вітя був моїм ровесником з яким ми уже ходили до третього класу. Ну проти такого аргументи я не міг встояти. Тож знайшов свої найкращі черевики, адже може вдасться поганяти бальона (так тоді називали у нас м’яч.)

Ми з Вітькою уже доходили до пустиря, як почули гамір, що долинав звідтіля. Очевидно там було дуже багато народу. Завернувши за ріг ми побачили багато людей. Тут були не лише діти, але й багато старших сусідів. Воно колом оточили Вітальку, який гордо стояв коло м’яча, поклавши одну ногу на нього. Сьогодні явно був його день, хоча увага була прикута не так до нього як до того круглого предмета що був під ним.

• То справжній футбольний м’яч – розповідав Віталька – Ним грала збірна нашої країни.
• Свистиш малий – хтось огризнувся з сусідів.
• Правду кажу. Так дядько сказав, а він зі Львова. Так от – продовжував Віталька – він побував навіть закордоном і ним грали негри.

Останній аргумент виглядав дуже екзотично бо в ті часи мандрівки були чимось фантастичним. Ну і про збірну Віталька теж очевидно прибрехав, оскільки м’яч виглядав справді, як такий що бачив життя. Швидше за все історія його була простіша: дружина дядька попросила позбавити її міське помешкання того шкіряного хламу, от і він опинився в Дрогобичі як дарунок.

Та на цьому історія м’яча не завершилась. Декілька старших хлопців почали просити Вітальку спробувати копнути його. Але малий був невблаганний.

• Ні це дуже дорога річ і будемо грати лише по правилах і в неділю.

Та все ж натовп вимагав видовищ. І вже за мить дві палки були встромлені в землю імітуючи ворота, хлопці по вулицях розбилися на команди, а Вітальці випала почесна честь бути арбітром. Хоча він там був зайвий. Адже в ті часи арбітром був кулак та добре слівце. Мабуть це був найкоротший матч в історії футболу. На третій хвилині дядько Сергій так смачно вцідив того шкіряного шедевра що той перевтілився у безформну масу. Матч на тому скінчився і усі незадоволено почали розходитись по своїх справах, залишаючи у полі лише Вітальку який ревів що чути було на пів Дрогобича і нас декількох хлопчаків.

• Що будемо робити далі – запитав усіх Вітя
• Давай в жмурки – загукали усі перебуваючи ще під ейфорією футболу.
• Чуєш, малий, - звернувся до Вітальки Микола, який був трохи старший за нас – Давай з нами в жмурки.

Та Віталька не переставав плакати, притуляючи ніжно до себе те що залишилося від м’яча. І мабуть то був його порятунок. Віталька схлипуючи відповів:

• Я додому, які жмурки, ви мені такий гарний день спаскудили. Не хочу звами дружити.

І він побрів на свою вулицю. Усі винувати дивлюся йому вслід відчуваючи докори сумління. Але колективна совість має дуже коротку пам'ять, тож за мить Микола як найстарший серед нас став вести відлік, а ми розбіглися хто куди. Насправді пустир мав багато таємних місць. Тут було ще з війни багато дерев’яних коробок, тут було декілька дерев і зрештою декілька ярів. Найзагадковішими для нас були пустоти що вимила річка в своєму рівчаку. Проте туди ми рідко бігали, бо і дорослі забороняли, і баба Мартина розповідала, що там погане місце і там пропадають люди.

У цей день в нашому товаристві опинився хлопчик Андрій, який приїхав у Дрогобич до бабусі на канікули. Він вже був свій, адже вдруге у нас. Ми його одразу почали поважати бо він був надзвичайно сміливий, і полюбляв робити те що забороняють дорослі. Так і цього разу ми усі розбрелися по пустирю, а Андрійко звісно подався до річки, адже він уже там не раз ховався.

Микола – був хитрий лис і усі наші сховки знав як своїх п’ять пальців. За десять хвилин ми були усі виявлені. Коли дійшла черга за Андрієм. Микола сказав нам почекати, а сам пішов до річки шукати гостя. Ми бачили як він спустився з обриву. Потім його голова з’являлася то там то тут. А потім він вийшов і сказав.

• Дивно, але його ніде немає.
• А я чула як він кричав - озвалася маленька Марійка – яка з нами не бавилась, але любила з подружками спостерігати за нами. Я чула як він намагався щось кричати, але потім ніби хтось йому рота закрив.
• Де то було – перепитав Микола.
• Он там біля річки – махнула рукою мала.
• Так народ – ану йдемо усі пошукаємо, але ніхто ні від кого не відходить – скомандував Микола. Він любив керувати, а у нас не було приводу його не слухати бо він був справжнім лідером.

Справді ми обшукали усі закутки так званих печер, які вимила річка, але ані Андрійка, ані його слідів там не було.

На другий день мама мене не пустила гуляти на пустир. І не тільки мене. Після обіду до нас прийшов Вітя.

• Я проходив через пустир. Скільки там міліцейських машин. Видно то міліція (так колись називалася поліція) шукає Андрійка.
• І шо знайшли? – наївно по дитячому перепитав я.
• Не знаю – чесно відповів мій друг – Мабуть ні, раз їх там так багато.

Минуло декілька днів і історія про Андрійка почала трохи забуватися. Нас уже почали випускати з дому, але з забороною ховатися біля річки. Так минуло літо, осінь весна. Та дивна історія призабулася, аж поки на наступне літо ми знову не почали бавитися в жмурки на пустирі. Того дня як ніколи було спекотно. Пам’ятаю ми знову ховалися в тіні тополі з Вітьком. І тут він мені прошептав на вухо.

• Диви що Віталька робить. Він до річки помчав.