Від автора

У кожного з нас у дитинстві був свій головний герой, який гарно міг розповідати казки чи усілякі небилиці. Переважно це був хтось з батьків, старших сестер або братів. Ну але найкраще це уміли робити саме наші дідусі. Чому так? Очевидно тому, що їхня історія була беззаперечною, адже перед вами член родини з найбільшим життєвим досвідом та авторитетом. З першого слова ти вірив в усе сказане, як  у беззаперечний факт.

У нашій казковій історії мабуть окрім казок правдивим залишається першоджерело – дідусь Мар’ян. Він був реальною історичною персоною з великим життєвим досвідом і тисячами історій, які не усі вдалося запам’ятати, а деякі не випала нагода просто почути. Так сталося, що персонально для мене він не був по роду дідусем, а батьком моїх двох кузин. Проте його авторитет, його вміння переповідати страшні і смішні історії давали йому цілковите право займати посаду діда Мар’яна. І як я заздрив своїм кузинам, адже вони мали можливість чути набагато більше історій ніж ми його племінниці та племінники.

Народження казок - це був справжній ритуал, коли родина збиралася за одним столом з нагоди якогось свята чи дня народження. Спочатку були перші тости, а потім коли на землю опускались сутінки, дідо Мар’ян піднімався з-за столу і збираючи усю малечу усамітнювався з нами в окремій кімнаті. Вимикалося світло і розпочиналася магія яка термінологічно тоді називалась по простому «історії». О наш кумир був чудовим розповідачем, адже іноді в кімнату набивалося до десятка малюків, але тиша була такою, що можна було чути як сусідка через хату сварить свого підвипившого чоловіка.

Сюжети були найрізноманітніші: від спогадів дитинства, до якихось обігровок реальних подій. Багато з тих історій позалишали чимало запитань без відповідей, тож досі шукаю логіки у тих сюжетах. Через роки коли діда Мар’яна не стало, виникало питання, звідкіля ті сюжети бралися? І тут відповідь дало саме життя Мар’яна Івановича. Воно минуло в стародавньому містечку Дрогобич з давніми традиціями і ще курйозною історією. Будучи за національністю поляком в його історії іноді віддавали європейським середньовіччям, баладами та легендами. За своє бурхливе життя наш герой не раз займав високі керівні посади на заводах міста, тож і реальність додавала своїх нот. Ну а дитинство діда Мар’яна припало на повоєнні роки після другої світової війни, тому і колорит тих часів також проглядався в тих історіях.

Думаєте ті «історії» залишились у нашому дитинстві. Та ні вони переросли у таборові побрехеньки і небилиці біля літнього вогню. Коли ми стали трохи старшими, зрозуміли, що сюжети саме для підліткового періоду і вони чудово заходили десь в горах. Насправді коли ми вже їх переповідали – це були варіації на ті першоджерела, яких нажаль уже не зібрати. Проте і вони заходили широкому слухачеві. Нажаль в останні дні свого життя дідо Мар’ян не раз запрошував в гості зафіксувати «історії» на папері, але то часу не було, то настрій підводив. І десь зараз себе картаю чому цього не було зроблено, ну і звісно усім нам наука: поки рідні іта близькі живі – не забуваємо про них і спілкуємось якомога частіше.

Тож ця книга – маленька спроба надолужити втрачене, віддати дань шани та поваги дідові Мар’яну, та зберегти для нащадків малесенький фрагмент усної народної творчості рідного краю. Ну і маленька примітка: усі імена та прізвища вигадані.

Ярослав БАРАН

З найсвітлішими спогадами про діда Мар’яна