Розділ 16

Баюн прокинувся від того, що хтось наполегливо копошився у світлиці. Розплющивши з цікавості очі, кіт одразу ж скривився і забурчав:

- Зовсім здуріла вдосвіта будити?

- А ти спи, спи, - відмахнулась Ярослава і продовжила гортати зошит.

Вчора, після повернення з Чаробору, дівчина серйозно взялася за самоосвіту. Вона й раніше потроху записувала про чарівних жителів чи предмети, а тепер робила це з ще більшою старанністю. Почала Ярослава з Кощієвої скрині.

- Ехехе-е-ех-х, - невдоволено протягнув кіт. - Заснеш з тобою.

Баюн вибрався з нагрітого місця на печі і, солодко потягнувшись, улаштувався біля Ярослави за столом. Дівчина сумно зітхнула:

- Перечитала все, що ти мені вчора розповідав, - Ярослава вказала на кілька фоліантів, що безладно лежали на столі, - але нічого корисного не знайшла.

- Ну, як це? – пирхнув кіт.

- А ось так, - знову зітхнула дівчина. - Кощієву скриню жодною відмичкою не розкриєш, жодним заклинанням не відкриєш, навіть вогонь, вода і сила її не візьмуть! Лише одним-єдиним ключем.

- Ну ось, - схвально кивнув кіт.

– Ключ? - здивувалася співрозмовниця. - Та мало де він? Варвара нам його на блюдечку не принесе. А шукати – не варіант.

- Та не метушись ти так, - пирхнув кіт. – Ось, як ми зробимо…

З-за далекого кута печі почувся шум, після чого звідти вийшов заспаний домовик. Протираючи сонні очі, він дивився на співрозмовників:

- Чого галасуєте, невгамовні?

- Баюн план із порятунку Лук'яна розповідає, - пояснила дівчина.

- Так от, - продовжив Баюн, - я обернуся меншим котом і простежу за Варварою, а ти тим часом все в будинку Ковальових обшукаєш.

– Цікаво, як я це зроблю? – обурилася Ярослава.

- Так само обернешся кішкою, - самовпевнено відповів Баюн.

- Ще чого! – в один голос вигукнули домовик та дівчина.

Але як би ті не обурювалися, коту вдалося їх вмовити. Адже й справді – Ягинішна невідомо, коли прибуде, а діяти треба зараз. Якуб почав протестувати, пригадуючи випадок з кото-драконом, але Баюн припинив будь-які недовіри - зілля приготують строго за рецептом і ніяких заклинань!

Через годину Ярослава стояла над вируючим казанком і розгублено вдивлялася в невеличку книжечку. У Ягинішни виявилася корисна звичка – записувати найменші чаклунські рецепти. Спочатку дівчина не розуміла, як вона може зварити зілля, якщо не має чарівної сили? Але Баюн запевнив ученицю, що його присутності буде достатньо. Тому зараз Ярослава кидала в окріп заздалегідь приготовлені трави та помішувала їх довгою дерев'яною ложкою. Наприкінці дівчина додала пучок хутра, люб'язно наданий балакучим котом. Дотримуючись вказівок, Ярослава одразу ж зняла казанок з вогню і тяжко поставила на стіл.

- Куди на скатертину? – обурився домовик, але було вже пізно, вишивка вимазалася сажею.

- Я виперу, - вибачилася дівчина.

- Переживе. Узурпатор, - пробурчав Баюн. - Зілля пити треба, поки воно гаряче. Тож давай  сідай на велосипед і вперед на подвиги!

- А Варвара? А ти? - здивувалася дівчина, наливаючи потрібну порцію зілля у великий флакон.

- Відьма наша сьогодні працює, тож будинок у твоєму розпорядженні, - відповів Баюн і обернувся на невеликого сірого кота. – А мене на руках повезеш.

Захопивши зілля, кота та велосипед, Ярослава помчала у Роздоріжжя. Зупинившись трохи подалі від будинку Варвари, дівчина захвилювалася: а куди сховати велосипед? Довелося залишити у придорожніх кущах. Благо, ті були досить пишними. Випивши залпом ще в міру гаряче зілля, Ярослава, раптом розгубилася.

- А як же я назад? В людину?

- Рівно за добу знову собою станеш, - відповів кіт. – Тож дивись не спізнися сюди. Зрозуміла?

– Так, – кивнула Ярослава. – А я зможу…

Але дівчина не встигла домовити. Навколо неї закрутився зелений серпанок- і Ярослава вмить опинилося на чотирьох лапах. На чотирьох маленьких білих лапках. Вона хотіла спитати, як виглядає, але з горла вилетіло лише невміле «няв». Смішно нагостривши вуха, кішка дивилася на Баюна.

- Ой, - винувато скривився кіт. – Моя вина. Ну, не страшно ж! Через добу все мені розкажеш.

Швидко випаливши це, Баюн вважав за краще чкурнути в сад Ковальових. Він зараз мав невпинно стежити за відьмою. Тим часом, Ярослава зовсім по-людськи зітхнула і незграбно попрямувала у двір. Ходити на чотирьох виявилося зовсім незручно. Як-небудь вона пролізла під хвірткою і побачила біля сараю Матвія. Але не встигла кішка зробити і кілька кроків, як з того ж сараю вибіг величезний пес і, не зменшуючи ходу, кинувся до непроханої гості. Здається, то був Каштан. Ярославі лише вдалося злякано вигнути спину і зашипіти. Хоча, якщо чесно, це більше було схоже на каркання ворони. Не чекаючи такого повороту подій, пес різко загальмував і, проїхавшись ще кілька метрів по мокрій доріжці, зупинився біля самого носу обуреної Ярослави. Шумно втягнувши повітря, Каштан роззявив пащу і дружелюбно облизав кішку. Та лише ошелешено кліпала очима.

Матвій наспів, коли кішка вже повністю була обслинена. Відібравши у велелюбного собаки тварину, хлопець поспішив до хати. Вимивши кішку в тазику, Матвій сів на кухні і почав витирати гостю. Дивно, але та не противилася від слова зовсім.

У будинок повернулася мати хлопця і, оглянувши тварину, схвально посміхнулася. Чого не скажеш про Варвару, що зайшла слідом.

- Викинь цю блохасту! - фиркнула дівчина.

- Ну ти чого? – відмахнувся Матвій. - Ми й так збиралися заводити кішку, аби мишей ганяти. Ось сама прийшла. Ще й гарна така.