Розділ 14

Поки Вася та Руслан працювали над заклинанням, у Чароборі ховалась ще одна постать. Вона вперто пробиралася в центр топкого болота, непривітно бурчачи про тутешню флору та фауну. Добре, що пучок чаклунських трав залишав дівчину невидимою для чугайстра та Вітровія.

Крім звичайнісіньких комарів, з кущів вискакували кікімори, під ногами плуталися болотянки, а бешкетливий аука так і норовив заплутати стежку. Зрештою мандрівниця дісталася мети і подумки пообіцяла собі взяти нав’їх в лабети. А то зовсім розперезалися!

Над болотом ледве височів невеличкий пагорб. Там стояли кілька стовбурів, що поросли мохом, а серед них тулилася стара подоба крісла. Колись це справді було садове крісло-гойдалка з лози. Зараз же його обплутали тванню і всіляким блискучим сміттям. На імпровізованому троні сидів господар тутешніх трясин – Мокляк – істота неприваблива і відразлива. Як і більшість навйого народу він був схожий на людину: дві руки, дві ноги, голова та здатність базікати. Але на рибу він скидався не менше: слизьке тіло, вкрите лускою, сом’ячий рот з такими ж вусами, відсутність носа і вух, а головне – широко поставлені очі.

- Ба, які люди, - ніби булькнув у привітанні він. - Не чекав тебе тут ба побачити, Варваро. Після твоїх невдач. Ан-ні, Чорнобог до тебе ба милостивий.

- Не тобі судити, Мокляку, - пирхнула у відповідь дівчина.

- Болотяний цар, ба! - вигукнув господар трону. - Відтепер ба величай мене тільки так! Сам Чорнобог дарує мені цей ба титул, коли Чаробор прибере до плавців.

- По-перше, до рук, - скривилася Варвара. – А по-друге, не кажи «гоп», доки не перескочиш.

- Куди? – продовжував булькати болотник. - Що за нісенітниці ба ти несеш?

Дівчина невдоволено зітхнула. Гострим розумом її співрозмовник ніколи не славився. Та й нема сенсу йому щось пояснювати.

- Ти навіщо мене кликав? – тим самим непривітним тоном запитала Варвара. - У мене і без твоєї балаканини справ вистачає.

– Ба, яка зайнята, – ляснув перетинчастими руками Мокляк. – Зачекають твої справи. Від Чорнобога ба тобі завдання, відьмо.

- З якого часу ти у Чорнобога посланцем став? - фиркнула дівчина.

- А з того часу ба, як ти його кожне доручення провалюєш, - самовдоволено посміхнувся господар болота. – Арись вкрасти не змогла, Білоснігу ба теж проворонила. Тобі Чорнобог ондо яку силу дав, а ти ба з якоюсь смертною дівкою впоратися не змогла.

Від булькаючого реготу Мокляка у Варвари закипав гнів. Цей вискочка давно з нею мірявся справами та вислугою перед темним богом. А те, що він певною мірою мав рацію, ще більше злило дівчину. Скільки разів йому пояснювати, що тоді їй завадив дурний кіт? Якби не він із амулетом від Ягинішни, то Ярослава вже давно вирушила б до лікарні. Та що толку пояснювати, все одно слухати не стане.

– З якоюсь смертною ба ладу не даси, – продовжував знущатися болотник. – Ба ти навіть змій у Роздоріжжі поселити не змогла. І користі з твого відьомства? Одні лише збитки.

- Та як ти смієш, риба-переросток?! – розлютилася дівчина.

- Но-но-но! – скрикнув господар боліт. – Ба обзиватимешся розповім усе Чорнобогу і додам, що завдання його виконувати не захотіла.

Розуміючи, що подітися нікуди, Варвара мовчки дивилася на неприятеля. Той у свою чергу посміхнувся беззубим ротом і заговорив:

- Треба тобі з Василиною потоваришувати і до чаклунства підштовхнути дівку. Ба вона, виявляється, донька Калинки.

- Це та мавка, що у дружини до смертного пішла? - Варвара здивовано округлила очі.

– Ба, – ствердно булькнув болотник. – Вони з Ярославою у сварці. Тож тобі ба простіше нікуди.

Хазяїн болота вальяжно змахнув перетинчастою рукою, даючи знак, що розмова закінчена. Який зухвалець! Варвара з першого їх знайомства терпіти не могла цього слизького пуголовка. Він її тоді мало під воду не потяг. Де це бачено маленьких дівчаток красти?

Варвара з наростаючою люттю пробиралася крізь чагарник і сердито штовхала все, що траплялося під ноги: каміння, шишки, болотянок. З якого часу вона на побігеньках у Мокляка? Раніше Чорнобог сам віддавав їй доручення. З’являвся у чарівному дзеркалі, ділився знаннями, вчив чаклунству різному. Ось і востаннє наказав змій у Роздоріжжя скликати – вони його очі всюди. Жаль тільки не чують майже нічого, тому їм і доводиться так близько до жителів підбиратися. А стара Ягинішна взяла їх та й назад у Чаробор загнала! І скільки б разів дівчина не повертала вірних слуг у поселення, її супротивниця знову зводила все до нуля.

Важко Варварі з нею порозумітися. Як не виверталася дівчина у своїх заклинаннях, а господиня старої хати завжди сильніше виявлялася. Варварі раптом згадалися дні, коли вона служила у Ягинішни помічницею. Та все нахвалювала її здатність до зілль, а потім одного дня просто сказала більше не приходити. Бачите, Варварі спочатку про навчання треба було замислитися. А Ярославі не треба? Навіщо вона цьому міському дівчиську у себе притулок дала? І що за чари над нею витають, що Варвара ніяк не могла її прибрати з дороги?