Розділ 2

Дбайливо сховавши кошеня за пазуху джинсової куртки (не кидати ж його одного посеред дороги!) Ярослава стрімголов попрямувала до будинку вдалині.

Двір Ягинішни, обнесений низьким тином, виявився великою доглянутою садибою. Пара скляних теплиць ззаду, лавки та масивний стіл під вишнею, невеликий городик і старий сарай заповнювали дворище. Найвидатнішою спорудою виявився будинок. Півтораповерхова будівля з колод, майстерно прикрашена різьбленням, різними символами і широким ґанком, височіла на курьїх стовпах. Ярославі навіть стало цікаво, від чого захищали дім? Від диких тварин, чи тут так часто розливалися ріки? Але господині на вулиці не було, отже і спитати ні в кого. Відчувши, як вовтузиться під курткою дитинча рисі, дівчина голосно покликала:

- Є хто?

- Чого кричиш? - пролунало з-за спини.

Перелякано підскочивши, Ярослава розвернулася і побачила Ягинішну.

- А звідки?.. Вас же не було... - запнулася гостя, але одразу ж передумала. - Ось.

З-за пазухи її джинсівки виглянула пухнаста мордочка. Рисеня солодко позіхнуло і знову пірнуло за борт з блискучими гудзиками. Ярослава наспіх розповіла, як їй дорогу перегородила дика тварина, залишила кошеня і пішла, зникнувши в лісовій глушині.

- Що мені тепер з ним робити?

Ягинішна наказала чекати її на лавці під вишнею, а сама ж піднялася по сходах в оселю, назбирала в кошик пиріжків, пляшку молока та баночку солінь. Повернувшись у двір, старенька поманила Ярославу за собою. Зайшовши за будинок, вони вийшли через невелику задню хвіртку і по вузькій стежці попрямували вглиб густого лісу.

- А куди ми йдемо? - поцікавилася дівчина.

- До чугайстра нашого. Ореста, - спокійно відповіла Ягинішна, спираючись на високий білий різьблений посох.

Ярослава запам'ятала палицю, коли старенька приходила в пансіонат.

- До кого? - недовірливо перепитала та.

- До Ореста. Він у нас в лісі живе, за звіриною поглядає, від вогню береже, подорожнім допомагає, духів від бешкетництва застерігає. Ну, це якщо він у доброму гуморі, - охоче пояснила Ягинішна. - А тих, хто в лісі буянить, Орест наш, ух, як карає!

- Так це ж лісничий, а не…як його там? Чудмайстер.

- Хтозна, хтозна, - хитро посміхнулася старенька.

- Ой, а давайте я понесу, - запропонувала Ярослава допомогти співрозмовниці, і та з радістю віддала їй кошик з гостинцями.

Через півгодини блукань по стежках, мандрівниці вийшли на невелику галявину. Посередині стояла стара лісова сторожка. Двері скрипнули, і назустріч вийшов чоловік. Навіть, коли той підійшов досить близько, Ярослава не змогла визначити його вік. Густа борода з рідкою сивиною, скуйовджене волосся, але по-юнацьки яскраві зелені очі. Дівчині навіть здалося, що його вуха трохи гостріші від звичайних.

- Здорова будь, Ягинішна, - голос лісничого нагадував гул мідної посудини. - З чим прийшла?

- А підемо ж, мій хороший, до хати, - старенька стривожено озирнулася на лісову гущавину, відтягуючи розмову.

Лісничий з цікавістю глянув на Ярославу, але нічого не сказав і помахом руки запросив у сторожку. Всередині будівля виглядала такою ж старою, як і зовні. Крізь маленьке брудне віконце падало тьмяне світло на грубо витесаний стіл, дві лавки, тапчан і подобу печі. На стінах висіло пару полиць з горщиками, казанок та сковорода. Як тільки Ярослава увійшла в сторожку, відразу ж спіткнулася у напівтемряві.

- Який ти, Орест, не хлібосольний, - пробурмотіла Ягинішна. - Все в своїй вовчій темряві живеш.

У руках старенької в мить з'явилася товста свічка, що відразу ж спалахнула. Через напівтемряву сторожки Ярослава не помітила, як Ягинішна так швидко це зробила, зате навколо відразу стало світліше. Дівчина поставила на стіл кошик і присіла на лавку біля літньої жінки.

Лісничий Орест, ніби маленька дитина, із захопленням поліз рукою у кошик, але Ягинішна його зупинила:

- Зажди. Справа є, - промовивши це, старенька кивнула на лацкан Ярославиної куртки.

Дівчина слухняно витягла звідти рисеня і, посадивши на стіл біля гостинців, розповіла про зустріч з його матусею. Лісничий взяв в руки кошеня і, покрутивши, як тендітну коштовність, роздивився його від крихітних кігтиків до кожної шерстинки. Як тільки тварина знову опинилася на стільниці, то незграбно, але цілеспрямовано потрусила до Ярослави. Підхопивши кошеня на руки, дівчина почала його ніжно гладити.

- Арись це, - коротко відповів Орест.

- Невже знову повернулася? - сплеснула руками Ягинішна. – Ой, біда-біда!

- Арись? - перепитала Ярослава. - Я казку таку знаю про злу мачуху і жінку, перетворену на рись.

- Так та не так, - зітхнула Ягинішна.

Передчуваючи довгу розмову, лісничий за цим разом непомітно для старенької запустив руку в кошик і витягнув пиріжок. Ярослава побачила, як лице чоловіка одразу ж осяяла щаслива посмішка і здригнулася. В напівтемряві сторожки блиснули хижі ікла. А може їй лише здалося?

Тим часом Ягинішна почала свою розповідь:

- Є така богиня Мати-Сира-Земля. Прародителька всього живого. І була в неї дочка Рисянка – княжна всіх кішок від малого до великого. Що тигр, що кошеня - всі її слухалися, за матір рідну вважали. І посватався до неї Чорнобог. Повелитель всіх нещасть, холоду і смерті. Відмовили йому, а Рисянка закохалася і заміж за простого хлопця вийшла, донечку йому народила. Тоді Чорнобог хитрістю прокляв княжну, перетворивши ту в рись, а на її місце чаклунством поплічницю свою підсунув. І ніхто нічого не помітив, якби не свекруха. Бачить жінка, що невістка дитину не годує, а тільки коров'яче молоко дає нишком. Дитя все плаче та в сторону лісу голівку повертає. Взяла свекруха дитину та до діброви віднесла. Вискочила звідти рись, шкуру скинула і в невістку перетворилася, щоб дитя погодувати. Раз, другий, третій ходила свекруха, а потім і чоловік за матір'ю простежив. Бачить, що дружиною його рись дика обертається. Взяв, та спалив звірину шкуру у відуна місцевого на кострищі. В ту ж хвилину спало чаклунство. Поплічницю Чорнобога вигнали назад до названого батька в Нав, а дитя княжни Ариссю нарекли. Вигодувана молоком матері-оборотниці, дівчинка і сама могла перетворюватися в рись. А після і зовсім в ліс пішла жити, щоб родичів своїх чотирилапих берегти. Отак от.