Утри носа

Утри носа 

Колись давно, в одному, селі жив один парубок. Він справно вів велике господарство і заробляв гроші чесною працею.
Якось, йому довелося піти на ринок, щоб купити деякого добра для дому. Дорога була не близька, а літнє сонце безжально палило землю. Несучи дорогою велику торбу з добром, хлопець тільки втирав мокре чоло.
Пройшовши ще якусь відстань, він підійшов до перехрестя, на якому стояв великий валун, а на ньому сидів маленький дідок, у великому солом’яному капелюсі. Здалеку він був схожий на великий гриб. Єдиною дивною річчю в його образі був великий ніс, майже з огірок. Дідок витирав спітніле чоло та шморгав носом.
- Добридень вам дідусю, - привітався парубок.
- І тобі добридень хлопчику, - озвався дід. - Звідки йдеш? Куди прямуєш?
- Йду з ринку до дому.
- А не буде в тебе часом води напитися? Бо моя стара голова забула свою пляшку. А сонце добре смалить.
- Зараз глянемо дідусю.
Хлопець скинув торбу, та сів біля діда. Він сам хотів пити, проте діставши флягу, він побачив, що там дуже мало води й в нього на двох не вистачало. лише один ковток, він віддав решту діду.
- А як же ти? - запитав дід.
- Та я молодий, дотягну до дому. Вам більше треба. Пийте, не соромтесь
Старий цмокнув сухими губами та жадібно випив всю воду.
- От дякую тобі синку, а то так пити хотілося, - дід вдихнув та смачно чхнув.
- Будьте здорові. Захворіли дідусю?
- Ой ця ж хитра простуда. Сонце пече як піч, а в носі таке крутить ніби там муха загубилася.
Старий знову чхнув, та витер рукавом великого носа.
Парубок поліз до торби та діставши хустинку, яку купив яку купив на ринку, та дав дідові.
- Ось, тримайте дідусю. А то з вашим носом треба якусь хустинку.
- Правду кажеш, з моєю то трубою треба метрову хустинку, - старий засміявся. - Дякую тобі.
Дід зашмаркався.
- Ну, я буду йти далі, - сказав парубок підводячись. - Бережіть себе.
- Чекай, - зупинив його дід, - я з тобою пройдуся, нам по дорозі. Вдвох веселіше.
- А й справді. Добро дідусю. А ви куди?
- Та мені он до лісу, за ним моя хатинка.
І пішли вони далі стежкою. Ідуть-ідуть, а дід все чхає та хустинкою втирається.
- Ой, старі мої ноги, - сказав він, втираючись. - Та й жарко ж так. Хоч би дійти мені, хоч би дійти.
Бачить парубок, що важко діду, та й стали вони повільно йти.
- А чому ж ви пішли тоді сьогодні з дому? - питає парубок.
- Оце ж вибрався по гриби, - старий показав кошика з опеньками та іншими грибами. - Вийшов з ранку, а гриби ж ідуть та йдуть, от і захопився. Так тепер спробуй йти.
Бачить парубок, що так вони будуть довго йти, та й шкода діда, видно, що ледь іде.
Так парубку разом з торбою, довелося нести на спині ще й діда, хоч той заперечував, проте все ж таки погодився. Дід тим часом всю дорогу чхав та шмаркав в шматок тканини. Пройшовши вже деяку відстань. Дід на спині вже ледь не розлігся та звісив ноги на шиї. Парубок дуже втомився та не встигав витирати з чола піт.
Дійшовши до лісу, парубок став на роздоріжжі та спустив діда на землю.
- Ой дякую тобі хлопче, виручив діда, - старий вклонився та потім зашмаркався в носовичок.
- Все добре дідусю. Я ж не міг кинути вас там. Ви точно доберетесь далі самі?
- Так, лісом буде легше.
Він в останнє зашмаркався та тикнувши носовичка парубку розвернувся та чкурнув до лісу, так ніби він і не скаржився на ноги.
Хлопець здивувався та з відразою глянув на носовичка, який був вже повний ніби торбинка. Скривившись він вже хотів його викинути, як бачить, а він якийсь важкенький та й бряжчить. Хлопця пробрала цікавість, він обережно розгорнув носовичка та ледь не впав на землю. Носовичок був геть чистим, а в середині лежала маленька купка золота.
- От чудасія. Хто ж це такий був?
Вклонившись в той бік куди пішов дід, він на радощах побіг до дому, навіть не відчуваючи втоми.
Наступного дня, парубок зустрів свого сусіда. Той мав поганеньку славу, завжди намагався обдурити та поводити когось за носа, і все збирав грошики в скриню. Він заздрив парубку, бо той мав більше господарство, в його руках ніби все горіло.
- Добридень сусіде. Бачу в тебе два воли з'явились. Ой крепкі ж воли, а як же ж це ти їх купив?
І розповів парубок сусідові про похід на ринок, про діда, та про золото яке він вишмаркав з носа.
Не повірив йому сусід спершу, думав, парубок якийсь товар почав возити, та й назбирав на воли. Проте парубок, приніс хустинку і показав залишки золота.
Очі сусіда розгорілися, тому, діждавшись коли буде ринок, він взяв торбу, та й пішов тими ж самими дорогами, що йшов парубок.
Діждавши десь того самого часу, він рушив до дому. Йде дорогою і все очима стріляє чи нема часом якогось дивного діда.
Сонце пекло як шалене, сусід взяв пляшку води та одним махом випив половину, як повернув він голову то, а ж ледь не йойкнув. На камінці біля нього сидів маленький дідок, в солом'яному капелюсі та з величезним носом.
- Добридень вам чоловіче, - сказав дід, та чхнув.
- І вам добридень, - сказав чоловік, та зиркає чи часом не той самий дід
- Звідки йдете? Куди прямуєте?
- Йду з ринку до дому, - відповів чоловік.
- А не буде в тебе часом води напитися? Бо моя стара голова забула свою пляшку. А сонце добре смалить.
- Води? - чоловік дістав пляшку, та зробивши кілька добрих ковтків, віддав йому пляшку де було води лише на дні.
Дід скоса глянув на чоловіка та все ж взявши пляшку, зробив маленький ковток.
- І на тому спасибі, - дід вдихнув та смачно чхнув.
- Будьте здорові, - сказав чоловік з широкою усмішкою та потираючи руки - Може вам хустинку треба? Я на ринку купив, проте вам зараз потрібніше.
Чоловік швидко зняв торбу та дістав білого великого носовичка який був обшитий нитками в яскраві візерунки.
- Ось, тримайте діду.
- Дякую… - сказав дід, та смачно зашмаркавшись.
" Все як сусід казав, - радів чоловік. - Давай діду, більше дуй в хустинку. Щоб було багато золота"
- Ой ця ж хитра простуда.
- Нічого діду, не соромтесь, - припрошував чоловік. - Ця ж простуда така лиха, певно так докучає з вашим носом. Сміливо можете шмаркатись.
- Що ж… дякую, - старий чхнув в хустинку на радість чоловіка.
- Ну, я буду вже йти. Вам куди треба? Можу скласти компанію.
- Мені до лісу треба, там у мене…
- Чудово-чудово, - перебив його чоловік та став підпихати рукою, щоб піти швидше.
І пішли вони далі стежкою. Ідуть-ідуть, а дід все чхає та хустинкою втирається. А чоловік все зиркає та тільки шкіриться
"Це ж яку купу, мабуть, накладе мені, - думав він про себе."
- Ой, старі мої ноги, - сказав він, втираючись. - Та й жарко ж так. Хоч би дійти мені, хоч би дійти.
А чоловік не збавляє темпу.
- Нічого діду, дійдемо. Я б поніс вас, та сам ледь іду, бачите, як ноги трясуться, та ще й торба в мене.
- Бачу-бачу, - відповів старий, - справді важче йдеш ніж я. Важкий груз маєш ти на спині, я точно не поміщуся там.
І пішли вони далі.
Дійшовши до лісу, стали вони на роздоріжжі.
- Дякую тобі хлопче, що провів старого, - сказав дід, шмаркнувшись в носовичок.
- Все добре діду. Мені не було важко. Я ж не міг кинути вас там. Ви точно доберетесь далі самі?
- Та вже доберусь якось, - сказав дід, дивлячись з під лоба. - Тут же ж дійшов. А тобі не важко буде з твоїм грузом?
- Та ні, донесу якось. Ну, давайте хустинку і я вже піду.
- Точно, ти ж все життя носиш його на спині, я одразу й не помітив - сказав тихо дід.
- Що ви кажете?
- Та нічого - Він в останнє шмаркнувши та тикнув носовичка чоловікові. - кажу, що втреш хоч носа, як застудишся.
Він розвернувся та чкурнув до лісу, ніби молодик.
Чоловік глянув в сторону діда, та потім, як голодний лис, вп'явся поглядом в хустинку.
- Ох і золота ж навалив, - радів чоловік, відкриваючи хустинку.
Проте замість золота, всередині було лише багато зелених шмарклів.