Золоте пір'я

Колись давно жив дід та баба і були вони бідні. Баба заробляла на тому, що збере на городі, а дід ходив у ліс по хмиз, ягоди та гриби. І любив дід підгодовувати в лісі птахів. Бува, збирається в ліс, зачерпне жменю пшениці та якогось насіння, та в кармани поки баба не бачить та бігом з хати. І тільки зайде до лісу, порозсипає купки, сяде на пеньку та й спостерігає. І ось є перші охочі підживитись, то синичка прилетить, то горобці як почнуть бійку, то снігурі та навіть дятли. І наскільки птахи звикли до діда, що той спокійно годував їх навіть з рук, бо вони знали, він їх не образить. Так і ходив дід до лісу.
І ось почалася зима. Цього року вона видалася дуже сніжною та лютою. Баба, подаючи до столу обід сіла сумно за стіл.
- Що сталося? - запитав стурбовано дід.
- Тяжко нам буде діду зимувати. Грошей мало, а своїх запасів не вистачить. Треба розтягувати до весни. В якісь дні не будем їсти, будемо берегти харчі.
- Добре, - сказав дід, - як треба то й поголодуємо трохи. А завтра поїду я ще хмизу привезу. Бо ночі холодні стають.
На наступний ранок дід тепло вдягнувшись, взявши сані та благословення від баби, рушив до лісу.
Назбиравши хмизу, він привязав його міцно до саней та втомившись сів на нього.
Як бачить, на гілці сидить синичка. Він добре знав її, особливо через те, що в неї не було лапки, проте синичка була жвава, вона так легко чіплялася за гілки єдиною лапкою, що здавалося, вона не відчуває проблем.
«Якщо є вона, отже зараз будуть інші» - подумав дід весело. І справді, не минуло й хвилини як навколо діда почали збиратися пташки. Вони весело щебетали та кожний раз підлітали все ближче, деякі вже тупцяли біля діда на снігу в очікуванні ласощів. Дід сунув руку в кишеню і розсипав по снігу жменю зерна. Пташки кинулися всі разом до їжі та гомонячи розбирали по зернині.
- Не можу я вам не принести смачненького. Я... то день можу і не поїсти, а от вам треба.
На хмиз до діда сіла та сама синичка без лапки і весело зацвірінькала.
- О, і ти вже тут маленька. Я й для тебе маю смаколик.
Дід сунув руку в іншу кишеню та простягнув відкриту долоню до синички. На ній лежав маленький шматочок сала. Вона радісно зацвірінькала, скочила на долоню та почала швидко клювати.
Закінчивши частування птахи піднялись в небо, покружляли над дідом на знак вдячності та розлетілись. Дід радісно піднявся, а синичка доклювавши сало сіла йому на шапку і провела його так, а ж до кінця лісу. Наступного дня дід знову пішов до лісу. Тільки він почав іти з хмизом до дому, як почалася сильна хуртовина. Ставало холодніше, дід сильніше обгорнувся в пальто та повільно виходив з лісу. Ставши біля дерева, щоб перепочити, він побачив свою синичку яка ледь трималася на дереві та трусилася від холоду. Дід знав, якщо він її тут кине, то вона загине, тому він взявши її обережно до рук, заклав її за свій шарф біля шиї та рушив до дому.
Прийшовши надвечір до дому, баба схвильовано зустрічала діда.
- Що ж ти так довго, я хвилювалася.
- Сильна заметіль бабо, ледь дістався до дому.
- Ходи їсти, зігрієшся.
- Дивись кого я приніс, - дід знявши шарфа та дістав синичку яка вже трохи відігрілася, - залишимо її доки морози сильні не пройдуть.
- Діду, нам самим скоро їсти не буде чого, а ти ще й птахів носиш.
- Та годі тобі бабо, скільки їй треба, я від своєї порції буду давати.
А що ж бабі казати, мусила погодитись.
Дід поклав синичку на припічок та сів з бабою вечеряти.
Синичка відігрілась в теплоті, труснула крильцями та злетівши, сіла до старих на стіл.
- Бач, самі їмо, а гостю не пригостили, - сказав дід та взявши трохи пшениці, сипнув на стіл.
Синичка цвірінькнула та почала клювати.
Повечерявши дружно, дід звив з шарфа синичці гніздечко і всі вклалися спати.
На наступний день, прокинувшись від свисту завірюхи, дід побачив як синичка стрибає біля вікна і ніби щось роздивляється. Придивившись пильніше, він побачив, що біля вікна, присипані снігом сидять синички, снігурі та горобці. Дід швидко скочив з припічка, вдягнувся та вийшов. Прокинувшись від шуму, баба питає:
- Що там діду?
- Та ось, гості в нас, - сказав дід на порозі, тримаючи в руках пташок.
- Діду, ти що геть здурів? Ще одну синичку ми потягнемо, але ж не зграю.
- Та що ти бабо, змерзнути їм там чи що. Хай поки поживуть у нас, якщо так, то я їм свою порцію віддам який раз, спичеш хліба сьогодні тільки на себе, а їм віддаси пшеницею за мене.
- А от і спечу, а ти дурень будь голодний, - розсерджено кинула баба та пішла.
Дід поклав всіх врятованих на припічок, та накрив їх шарфом. Пташки стулилися один до одного та трусилися від холоду, проте потім таки відчули тепло і розкривши крила, розляглися.
І ось настав сніданок. Баба принесла одну хлібинку, поставила демонстративно собі на стіл, а діду сипнула пшениці та сіла їсти.
Дід який сидів біля груби на лавці, почухав пальцем за шиєю синички, яка сиділа в нього на плечі та відкрив шарфа. На нього кліпаючи визирнули маленькі голівки.
- Давайте маленькі, час перекусити.
Пташки вилетіли всі разом до столу та почали клювати зернята, а дід подивився на пташок та на бабу яка уплітала хліб та усміхнувся.
І стало бабі ніяково, що сама їсть.
- Ох діду-діду, - баба встала зі столу, сіла біля діда та відламала половинку хліба, - добре, думаю якось дотягнемо до весни, хай залишаються.
Дід усміхнувся ще ширше та обійняв бабу.
Так проходили дні, тижні та місяці.Дід з бабою стали більше економити харчів, в деякі дні навіть взагалі не їли, щоб вистачило до весни. Проте їм таки було веселіше жити з пернатими сусідами.
Пташки призвичаїлись вдома, спали на верхніх балках та їли на столі. І головне вони не бешкетували, навіть баба визнала що вони були досить розумними.

І якось пташки почали робити одну дивну штуку. Кожного дня, кожна пташка почала приносити в дзьобові по пір’їнці та складати на стіл. Вочевидь так вони хотіли відплатити за свій прихисток. Баба хотіла все пір’я викинути у піч, проте дід зупинив:
- Бабо, не займай, бачиш як вони стараються. Не спалюй їхньої дяки, тут пір’я скоро на подушечку вистачить, зшиєш її і потім продамо на базарі.
Так вирішили й зробити. Баба поклала все пір’я на полицю в куток, і тепер пташечки носили по пір’їнці туди.
І ось настала весна. Дід з бабою здихнули з полегшенням.
Пташки почали весело стрибати просячись на двір.
- От же ж невгамовні, - сказала баба відкриваючи двері, - давайте, летіть собі.
Пташки зірвалися з місця та обсіли стареньких хто де міг. Так вони прощалися. Потім всі дружно злетіли та вилетіли на вулицю. Тільки дід хотів зачинити двері, як нізвідки взялася та сама синичка. Вона як завжди сіла діду на голову, потім відірвала від себе жовту пір’їнку поклала на вже чималу купку пір’я, радісно цвірінькнула та вилетіла на вулицю. Старі провели її поглядом у дверях та пішли до хати.
Дід сумно сів на лавочці. Звик він до такої компанії, але ж тримати не міг, їм треба воля.
І тут він почув крик баби.
- Діду, дивись!
Дід підбіг до баби і відкрив рота. Все пір’я яке лежало на полиці було тепер блискучо жовтим. Баба взяла одну пір’їнку та покрутила її в руці, тепер вона була важкенькою.
- Це ж золото, - вимовив дід, - чисте золото.
С тих пір старі жили в достатку. На золото яким їм віддячили пташки вони завели велике господарство та відбудували дім і тепер вони ніколи не голодували. Тепер дід більше не ходив по хмиз, ну хіба що, погодувати птахів.