Зимова казка

Розділ 1. Містер С.

Ця історія трапилася мальовничою зимою в маленькому містечку. Будинки з червоними черепичними дахами були закутані в  м’які сніжні покривала. У синьому повітрі літали сніжинки, плавно сідали на долоню, а мороз пощипував за щоки.

Артур повертався додому по рипучій білій дорозі. Наближався Новий рік. Вдома на балконі стояла ялинка, і радісні почуття охоплювали хлопця.

Час від часу Артур зупинявся, набирав снігу в жменю, тримав якийсь час, відчуваючи поколювання, ліпив сніжок і кидав в стовбур найближчого дерева.

Лихо кинувши в черговий раз він випадково поцілив в дівчинку в червоному пальто з пишним білим хутряним коміром, яка тільки - но вийшла з-за дерева.

- Ти що, Артуре, трохи в око не попав! - вигукнула вона, витираючи почервонілу мокру щоку і трохи косячи правим оком.

Артур впізнав Кіру Котляревську - ученицю сьомого класу їхньої школи.

- Пробач, Кіро, випадково вийшло, - посміхнувся він. - Привіт! А ти куди прямуєш?

- Йду додому з аптеки, - сказала Кіра. - Ось, ходила татові купувати ліки. А ти звідки? Темніє вже...

-  А я в бібліотеці був, ось книжки взяв ...

Він підійшов до дівчинки ближче і подивився на пакунок з ліками. А потім тихо запитав:

- Ну, як там, твій тато?

Кіра зітхнула:

- Ну як? Хворіє! Важко йому...

- Сподіваюся, тепер - то полегшає. Он скільки ліків накупила!

Кіра замотала головою. В її зелених очах Артур помітив сльозинку.

- Навряд чи. Розумієш ... він приречений.

Артур насупився, подивився в сторону і сказав:

- Навіщо ти так говориш? Адже твій тато не старий ще чоловік. Він хороший художник, і я впевнений, напише ще не одну картину. А люди й не з таких ситуацій виборсувались.

Вони йшли повз високі, немов велетні, дерева, поскрипуючи снігом.

- Все так, - сказала Кіра. - Але, розумієш, Він з'явився. А якщо Він з'являється - то людина вже приречена...

Артур здивовано глянув на неї.

- Хто з'явився?

Кіра уважно подивилася на Артура своїми розкосими очима і твердо сказала:

- Містер С.

- Який ще містер С.?

- С. - це смерть. Ім'я це не хочуть вимовляти повністю, тому так і кажуть ...

- Що за дурниці?

Кіра замотала головою.

- А ти, виходить, нічого не чув про містера Смерть?

- Ні, щось було, я пам'ятаю… Пацани розповідали, але ж це все нісенітниця собача, суцільні вигадки.

- Ні, не вигадки! - заперечила Кіра. - Містером С. називають блідого і худого чоловіка. Кажуть, коли його бачать на вулиці - хтось помре в найближчих домівках.

Артур посміхнувся.

- А хто-небудь його бачив? Ти, наприклад?

- Так, сьогодні, коли виходила зі школи. Він стояв біля дерев, спостерігаючи за воронами, як вони злітають з гілки. Я йшла з подружками. Він раптом обернувся і уважно подивився на мене. Ну, Христинка і розповіла мені про нього.

- А чому він - «містер»?

- Так він завжди одягнений якось…по-іноземному. Весь такий імпозантний, пальто чорне, капелюх, тростина...

Вона розповідала захлинаючись і з сумом в голосі. Поступово вони дійшли до під'їзду будинку, біля якого світло ліхтаря золотило сніг зовсім по-святковому, і був би гарний настрій, якби не страшна розповідь.

Артур біля під'їзду уважно подивився на Кіру, стиснув її теплу долоньку в рукавиці і злегка посміхнувся:

- Кірка, ти не бійся! Тримайся! Ніякий містер С. нам не страшний. Тобі зрозуміло? Іди і пам'ятай.

Вона кивнула, гірко посміхнулася на прощання і побігла вгору по сходах, гучних, немов у храмі.

Артур пішов по снігу додому. Він був радий зустрічі з Кірою.

 Познайомилися  вони осінню. В актовому залі школи був концерт в честь Дня вчителя. Одним з номерів був танець Кіри.

Невисока на зріст, гнучка, з короткою зачіскою чорного волосся, Кіра Котляревська запам'яталася Артуру.

***

 Кірі відкрила схвильована мама. Дівчинка швидко зрозуміла причину її переживань - батько сидів у старенькому східному халаті і тюбетейці за мольбертом, роблячи ескіз засніженого дворика.

- Кірочка, умов тата лягти в ліжко. У нього сил немає, йому боляче, а він ще й за роботу взявся! - сказала Гера Леонідівна.

Кіра увійшла в кімнату.

- Татусю, добрий вечір!  Який чудовий дворик у тебе вийшов! Ти знаєш, а я таких мальовничих куточків в нашому дворі навіть не помічала. Але, навіщо ж ти встав?

Костянтин Васильович кашлянув в кулак і промовив: