Розділ 60. Щасливий кінець

Деякий час Діана й Аскель їхали мовчки. Навколо поволі змінювалися краєвиди: безкраї луги поступово відступали, і зрештою зникли зовсім, поступившись місцем густому лісу.

Він починався непомітно: кілька дерев, густіші зарості, тінь, що ставала глибшою, а потім раптом змикався довкола, наче стіна. Високі стовбури підіймалися вгору, тісно переплітаючись гіллям, і утворювали над дорогою щільне шатро. Сонячне світло пробивалося крізь нього тонкими променями, що зависали в повітрі, наче золотий пил.

Місцями між деревами проглядали кам’янисті схили, темні входи до печер, оброслі плющем, і вузькі стежки, що губилися в заростях. Десь у глибині лісу ледве чутно дзюркотіла вода, а інколи долинали приглушені звуки — чи то тріск гілки, чи кроки звіра, що швидко зникав у хащах.

— Ось ми й знову залишились вдвох, — першою порушила мовчання Аскель, поки вони повільно просувалися вузькою стежкою. Кінські копита глухо відбивалися об вологу землю й шурхотіли опалим листям.

— Так. — задумливо відповіла Діана. — Без дівчат поруч раптом стало так незвично. Так тихо. Як ми тепер без них?

— Настав час нам усім йти своєю дорогою, — коротко відказала лицарка. 

Діана кивнула, хоч у її погляді промайнула тінь сумніву.

— Сподіваюся, у них усе добре. Цікаво, як пройшла розмова Мабіль із батьками.

— Думаю важко. Вона втекла з дому, рік не давала про себе знати, а потім повернулася з історією про чарівний пиріг, який може врятувати її невиліковно хворого брата.

— Так, це звучить жахливо — розсміялася принцеса. — Казка, в яку ніхто не повірить.

Вона на мить замислилася, а тоді знову розвеселившись, продовжила:

— Хоча історія Еріки не краща. Уяви: вона повертається до Тіфенвальду і каже — «Всім привіт! Я дісталася Фатацинії і знайшла артефакт, який повністю перевертає наші уявлення про історію і походження магії, і він ще й розмовляє. Але ви маєте повірити мені на слово, бо я його вам не покажу, адже віддала його принцесі наших ворогів. І, до речі, тепер ми союзники і скоро вони запросять нас до свого замку!».

Аскель тихо пирснула.

— Добре, якщо її хоча б дослухають до кінця перш ніж вигнати.

— Я б і сама не повірила. Якби не пережила це все сама. — знизала плечима Діана. — Та як розповісти про наші пригоди батькам так, щоб вони повірили? 

— Тобі було б простіше якби ти писала їм під час подорожі. Пробач за нахабність, та чому за весь час ти ні разу не надіслала їм листа? У тебе було повно можливостей, навіть в Сафіросі було поштове відділення. 

— А навіщо мені? Ти й так робила це за мене. 

Аскель захлинулась повітрям.

— Ти знала?

— Звісно, — спокійно відповіла Діана. — Це було не так й складно помітити. Ти постійно щось писала. Та чому ти це приховувала?

Аскель відвела погляд.

— Я думала, ти не хочеш, щоб вони знали. Та моїм обов'язком було їм доповідати.

— Але ти ж не писала їм правду?

— Я писала чисту правду — відповіла лицарка без роздумів. — Просто не висвітлила деякі ситуації. Заради твоєї ж безпеки!

— Що ж, я дуже тобі за це вдячна. — м'яко посміхнулася Діана.

Аскель випрямилася в сідлі.

— Я вирушила в цю подорож перш за все як твій охоронець. І я все ще ним залишаюся. Я відповідаю за тебе перед короною та твоя безпека для мене на першому місці.

Діана ледь хитнула головою, ніби давно вже знала цю відповідь.

— А ти сама писала своїм батькам?

— Ні.

— Чому?

— Бо вони знають, ким я є. Я лицар. Моя робота — ризикувати життям. Вони займаються тим самим, тож ми звикли довіряти одне одному.

Аскель на мить замовкла й додала тихіше:

— Та й, якщо чесно, я не знаю, де вони зараз. 

Діана тихо зітхнула і відвела погляд у глиб лісу, де між ялинами лежала густа тінь. Аскель не змінилася, подумала вона. Вона залишилася такою ж стриманою, нестерпно впертою, відданою обов’язку до кінця. Здається подорож зовсім не вплинула на неї. Між небезпеками, пригодами й випадковими зупинками вона дозволяла собі трохи більше — була весела, жартувала, навіть плакала. Але тепер, вона ніби відчула близькість дому і знов надягла на себе звичну броню вірного лицаря. 

Діана замислилася. А чи змінилася вона сама? Здавалося, що так. Вона бачила більше, ніж будь-коли раніше, пережила речі, про які раніше лише читала. Вона стала сміливішою  чи, принаймні, менш наївною. Але водночас у глибині вона лишалася такою ж. І це раптом видалося їй важливішим за всі зміни.

Діана зітхнула.

Навіть ті невеликі зміни, що з нею сталися їй варто було сховати. Вона поверталася додому і вже відчувала груз відповідальності що чекав на неї. Їй потрібно було знову стати принцесою. 

Подорож була чудова тим, що в ній можна було забути про все. Стати ніким і жити одним днем, не турбуючись ні про що. У Діани не було ні важливих справ, ні людей що чекали на її повернення. Лише дорога і подруги поруч. І вперше в житті Діана відчула, як це — коли від тебе нічого не вимагають і не очікують.