Розділ 59. Своє місце

Діана, Аскель та Еріка продовжували свій рух на північ. Очікувано з кожним пройденим кілометром довкола ставало дедалі прохолодніше. Свіжий та все ж м'який морський вітерець доволі швидко втратив лагідність, став різким та колючим. 

Безкраї поля все частіше почали розтинати звивисті струмки, старі дерев’яні мости та вузькі стежки. Придорожні хрести, що похилилися від часу, та маленькі кам’яні каплиці з потемнілими іконами мов німі вартові, супроводжували дівчат дорогою. 

Скоро подруги дісталися схилів річки Луари, що через свою тиху вдачу ще не встигла звільнитися з крижаного полону: її поверхню сковав тьмяний лід, лише подекуди розбитий темними лунками. Човни пройти тут не могли, зате в прогалинах, попри холод, грайливо плескалися качки.

Молоді луки довкола тільки-но прокидалися після зими — їхня зелень була ще бліда і тендітна, ніби боялася розгорнутися на повну силу. Виноградники ж стояли порожніми: рівні ряди темних лоз тягнулися схилами, мов зачаєні тіні, що терпляче чекали тепла, аби знову наповнитися життям. 

Незмінними лишались лише кам'яні фортеці, розкидані довкола. Темним мурам, високим вежам та величним мостам не було діла до погоди. Вони тихо спали, загорнуті в мохові кожухи. І тільки пронизливий вітер, пролітаючи повз, порушував їхній спокій і тоді вони невдоволено стогнали від чого довкола розливався тихий, протяжний свист. 

— Тут я вже звертатиму, — сказала Еріка, зупиняючи коня. — Звідси пряма дорога до Тіфенвальду.

— То ми вже прощаємось? — розгублено спитала Діана. Вона не очікувала такого раптового завершення їхньої дороги. За весь час подорожі Еріка жодного разу не сказала, коли звертатиме, а сама принцеса так і не наважилася спитати. Все ж вона швидко опанувала себе і стримано відповіла: — Тоді бувай. Дякую тобі за все. І до зустрічі.

— До зустрічі — кивнула їй фея. — Бувай Аскель.

Та лицарка їй не відповіла. Вона задумливо дивилася вперед, на напівзруйновані кам’яні стіни.

— Аскель? — тихо покликала Діана.

— Це місце битв наших пращурів, — нарешті сказала дівчина. — Для Орвіньєру — це символ доблесті та відважності. Перемога, здобута великою ціною. Та для тебе це місце має зовсім інше значення, так Еріко? 

Фея задумливо подивилася на руїни. 

— Поразка, — відповіла вона після короткої паузи. — Ганебний відступ. Ось що бачу я.

Вона тихо видихнула і гірко посміхнулася.

— Знаєте тепер я розумію, що історія повторюється. Феї тільки й робили, що втікали, не в змозі впоратись з небезпекою. І це дивно, правда? Наче ж найсильніші створіння на землі.

Діана й собі замислилася, споглядаючи краєвиди довкола. Вона згадала історію Фатацинії, битву 1543 року, дідуся Аскель, розповіді Еріки та Літера. У її пам’яті спливли сторінки книг, краєвиди випаленої землі та самотня статуя на затопленій попелом площі.

Колись вона хотіла змінити світ. Хотіла змінити упередження щодо темних фей, хотіла дізнатись їх краще. Що ж, вона дізналася. І тепер усвідомлювала — упереджень так легко не позбутись. Вони вростають у страхи, у біль, стають частиною пам’яті поколінь і врешті частиною самого світу.  

Діана перевела погляд на подруг.

Історія з нагахетами закінчилася добре. Вони були врятовані, вийшли у світ і стали частиною Халістару. Так, це сталося не лише завдяки добрим намірам. Більшою мірою це вдалося завдяки нафті, а точніше завдяки грошам, що вона приносила. Та все ж, Діана посміхнулася, пригадуючи слова лихваря з однієї книги: «А хіба можуть відмовити тому, в кого в руках мішок золота?»

Проблему Тіфенвальда грошима було не вирішити. Тут не було скарбу, який можна було б показати, не було угоди, що змусила б усіх забути минуле. Тут були лише страх і взаємна недовіра. Феї боялися світу, світ боявся фей. І, направду, в обох сторін були на це причини.

— Скоро феї зовсім зникнуть — перебила Еріка сумним висновком роздуми Діани.

Принцеса здивовано повернулася до неї.

— Чого б це?

Еріка знизала плечима, але цей жест вийшов ламким, неприродним.

— Людству не потрібна магія. У вас є нафта, є різні механізми, винаходи. Ви постійно рухаєтеся вперед. А ми? — вона коротко всміхнулася. — Ми застигли у минулому і лиш втрачаємо свої сили. Ми застрягли в минулому й лиш повільно втрачаємо силу. Наука витісняє магію, Жакі це вже довела. Пройде з десяток років і магія повністю зникне з цього світу.

— Це не так, — відповіла Діана.  — Магія живить саме ядро нашої планети. Вона частина всього живого. Як повітря, як вода, як та сама нафта! Як можна вважати, що її час минув?

— Якщо це так, тоді магія — це лише ресурс. - зітхнула фея. - А з ресурсами люди завжди знаходять, як поводитися. А отже рано чи пізно ви навчитеся користуватися магією самі. Вигадаєте якісь прилади, механізми. І тоді феї справді стануть зайвими.

— Іноді настає час, коли варто піти, — втрутився Літер і в його голосі відчувалася втома. — Після падіння Фатацинії мене теж переслідують подібні до твоїх думки. Я й сам не певен, що світові потрібні настільки могутні створіння як феї. Навіть ті крихти сили, що у вас залишилися, перевищують можливості будь-кого іншого. Можливо, й справді краще, щоб магія належала всім.