Розділ 58. Повернення

Подруги повільно їхали земляною дорогою, що звивалася між розлогими полями, ніби стрічка, недбало кинута на землю невидимою рукою. Після кам’яних вулиць і шумних портів простір тут здавався безмежним і тихим.

Небо над дівчатами було глибоке й чисте. Лише далеко на сході повільно пливли легкі хмари, розчиняючись у сріблястому світлі сонця. Повітря було свіже, у ньому відчувалася та особлива легкість, яка буває лише навесні — ніби сам світ щойно вдихнув на повні груди після довгої зими. Вітерець тихо перебігав полем, шелестів у сухій траві, торкався облич, грався пасмами волосся й краями плащів.

— Після пустелі тут так незвично. — задумливо сказала Мабіль, кутаючись у плащ. — Так прохолодно. Раніше в березні я вже босоніж бігала, а зараз без плаща й надвір не вийду.

— Ти просто забула, яка весна в Орвіньєрі, — усміхнулася Діана, підставляючи обличчя сонцю. — Вона завжди така оманлива. Здається тепло, а вітер одразу нагадує, про зиму.

Вона глибоко вдихнула й на мить заплющила очі.

— Але я сумувала за цим. Все-таки немає місця кращого за рідний край. Хоча після Південної Корони я вже й сама не розумію — тут прохолодно чи все ж таки тепло.

— Тобі подобається мерзнути? — скептично підняла брову Еріка, злегка здригнувшись. — Я вже починаю шкодувати, що не залишилася десь у теплі.

Аскель кинула на неї короткий погляд.

— Ти ж із Тіфенвальду. Хіба прохолода для тебе не звична?

— Звична не означає приємна, — фиркнула фея. — Я навчилася її терпіти. Але це не означає, що вона мені подобається. Сафірос мені був більш до душі.

— Зрадниця власного краю, — тихо піддражнила її Діана.

— Хіба я винна, що маю вподобання? Чи мені тепер тільки вдома сидіти? — з удаваною образою відказала Еріка й злегка задерла підборіддя. — Мені здається набагато краще побачити світ і самій обрати де я хочу бути.

— Я й не сперечаюсь. Добре коли є з чим порівняти. — відповіла принцеса.  — Просто побачивши світ я зрозуміла, що Орівіньєр мені ближчий. Хоча мені здається ніби, щось змінилось. І я більше ніколи не знатиму його по справжньому.

— Ми змінились. — додала Мабіль. — Мені здається, що після всіх наших пригод, ми вже не зможемо жити так, як раніше. Як мені тепер всидіти вдома, коли я бачила стільки всього? Стільки людей, стільки неймовірних речей. Я бачила цілий світ!

— Згодна, — кивнула Діана. — Я й сама не уявляю, як повернуся до колишнього життя. Закритися в замку, заритися в папери, дивитися на світ лише через книги.  — вона зітхнула. — Але, думаю, я звикну. Просто треба дати собі трохи часу.

— Ти не сидітимеш увесь час у замку, — зауважила Аскель. — У тебе будуть дипломатичні поїздки в інші королівства, та й по Орвіньєру ти постійно їздитимеш з перевірками.

— Але це ж не те саме, що й вирушити до Південної Корони!

Аскель похитала головою й перевела погляд на Мабіль.

— Тобі вирішувати, що робити зі своїм життям. — Вона трохи знітилася невпевнена та все ж продовжила. — Коли ми тільки зустрілися, я була впевнена, що ти не витримаєш цієї подорожі. Що повернешся додому за першої ж нагоди. Та ти все витримала. Тож що б ти не обрала я впевнена — ти впораєшся.

— Дякую тобі. — Мабіль посміхнулася. — А ти? Не сумуватимеш за пригодами?

Аскель злегка знизала плечима.

— Я особиста охоронниця Діани. Тож подорожі в мене ще будуть, — почала вона, але, зустрівши уважний погляд Мабіль, зітхнула й додала чесніше: — Насправді я давно хотіла трохи осісти. Я й так усе життя провела в походах. А ця подорож… — вона коротко всміхнулася. —  а ця подорож з вами взагалі витягнула з мене всі сили. Я б із задоволенням побула рік-два вдома.

Еріка фиркнула.

— Я вдома сидіти не збираюсь. Щойно закінчу всі справи знов вирушу у подорож. 

— А якщо справи затягнуться? — спитала Діана.

— Цього не станеться. — відказала фея. — Ніщо не втримає мене в тому клятому лісі.

Мабіль тихо засміялася, і за мить до неї приєдналися інші. Їхній сміх легко розлетівся над полями, змішався з шелестом трави й подихом вітру, ставши частиною весняного ранку.

Навколо все оживало після довгої зими. У повітрі вже не було тієї глухої, холодної тиші — натомість воно дзвеніло життям. Десь у гаю виспівували жайворонки, їхні чисті, сріблясті трелі розливалися над полями, ніби хтось розсипав у небі дрібні дзвіночки. Темна, ще волога земля дихала прохолодою, та з неї вже пробивалася молода трава. Де-не-де між нею пробивалися перші квіти шафрану, несміливо тягнучись до сонця фіолетовими паростками. Уздовж дороги росли ще голі дерева, але на їхніх гілках уже набухали бруньки темні й тугі, готові ось-ось розгорнутися молодим листям.

— Батьки не повірять, коли я розповім їм, де була, — зітхнула Мабіль, проводячи поглядом по знайомих краєвидах, які раптом здавалися трохи іншими, далекими.

— Не боїшся їхньої реакції? — спитала Діана. — Все-таки ти втекла з дому. 

Мабіль на мить знітилася, опустила очі, але вже за мить випросталася, заправила неслухняне пасмо волосся за вухо і рішуче відповіла:

— Якщо чесно, я дуже боюся. Але в мене була причина це зробити й тепер я можу вилікувати брата! Тож вони не повинні на мене сваритись.