Розділ 57. Старі знайомі

Містраліс зустрів дівчат прохолодним середземноморським вітром, що ніс із собою аромати лаванди, свіжої риби й терпкої кави, яку вже варили в маленьких кав’ярнях вздовж набережної. 

На найновішому човні Халістару подруги швидко подолали Фелістинське море й вже за два дні дісталися міста.

Небо довкола було чистим, бездонно блакитним. Сонячне світло розливалося по черепичних дахах, золотило вікна й вузькі вулички, ковзало по бруківці, ще вологої від нічної роси. У променях мерехтіли калюжі, відбиваючи у собі причали й розгойдані човни. 

Місто повільно прокидалося від зимового сну. Березень тут був особливим: перехідним та трохи суперечливим. Сонце вже гріло по-весняному тепло, лагідно торкаючись шкіри, але вітер усе ще ніс у собі крижану прохолоду. Після спекотної Карамії цей холод застав дівчат зненацька. Їм довелося згадати про вже давно сховані плащі та шапки й швидко звикати до нового клімату. Вони не були у Містралісі так довго.

— Рідний Орвіньєр! — радісно вигукнула Мабіль, її голос тремтів від щирого захоплення. Вона вдихнула на повні груди, ніби хотіла ввібрати в себе все місто.

— Зовсім не рідний Орвіньєр! — передражнила її Еріка, скривившись. — Ходімо вже, мене починає нудити від цих портів.

Забравши коней та речі, подруги подякували команді та зійшли з корабля. Коли їхні ноги торкнулися землі, вони зупинилися на мить. Вологе повітря, напоєне весною, торкалося облич, і разом із ним приходило усвідомлення: їхня подорож справді добігала кінця.

Дівчата неквапливо рушили вперед набережною. Порт Містралісу зовсім не відрізнявся від такого ж в Карамії. Крики рибалок, що витягали сітки зі свіжим уловом, перекликалися з гучними командами вантажників. Брязкіт ланцюгів, скрип дошок, плескіт хвиль об причал – усе це зливалося в єдиний, знайомий ритм. Якби не інша архітектура та наявність найсучаснішої техніки довкола можна було і не помітити, що дівчата були в зовсім іншому місті.

Уздовж води вишикувалися невеликі кав’ярні з відкритими терасами: крихітні столи, плетені стільці, полотняні навіси, що м’яко коливалися від вітру запрошували гостей насолодитись цією домашньою атмосферою. До однієї з таких кав’ярень дівчата й завернули поснідати. Свіжі круасани, золотисті, хрумкі зовні й м’які всередині й запашна кава з легкою пінкою пробудили в подругах дивне відчуття ностальгії та спокою. Після довгої дороги вони нарешті повернулися додому.

— Як тобі Містраліс, Літере? — поцікавилася принцеса.

— Дуже гарний, — відповів він. — Усе тут просякнуте романтикою.

Вийшовши з кав'ярні, дівчата ще трохи прогулялись й вже збирались повертати до міста як раптом їхню увагу привернув знайомий силует корабля. «Хмільна чайка» стояла біля причалу, трохи осторонь від інших суден. Її вітрила були складені, а темний корпус укривав тонкий шар інею, що ще не встиг розтанути під ранковим сонцем. Здавалося, корабель пережив не одну бурю: втомлений, але гордий, він усе ще тримався прямо.

Біля трапа стояв капітан. Його масивна постать була нерухомою, важкі руки були схрещені на грудях, а густі брови насуплені. Пильний погляд ковзав по дівчатах, сповнений підозри. Здавалося, він помітив їх уже дуже давно.

— Де мій механік? — холодно спитав він замість привітання, коли дівчата наблизились. — Куди ви її поділи?

— І вам доброго ранку, — невинно посміхнулася Діана. — Не розумію, про що ви. Невже щось сталося з вашим механіком?

— Вона зникла в той день, коли ви зійшли з мого корабля. — Чоловік насупився ще більше. Матроси кажуть, що перед цим бачили її у вашій каюті.

Дівчата швидко переглянулися.

— Думаю, це жахливий збіг, — спокійно відповіла Діана, злегка знизавши плечима. — Ми не бачили її відтоді, як покинули «Хмільну чайку». Правда ж?

Вона обвела подруг поглядом. Ті одразу ж закивали у підтвердженні.

— Ось бачите. А зараз, прошу вибачення, але ми поспішаємо. Ми з подругами тільки но повернулися з довгої подорожі й хотіли б відпочити. До побачення.

Вона вклонилася й рушила вперед. Інші швидко пішли слідом, залишивши капітана стояти серед причалу з важким, невдоволеним поглядом. 

— Він буде дуже здивований, коли дізнається, де зараз Жакі, — тихо засміялася Мабіль, коли вони відійшли трохи далі від «Хмільної чайки».

— Я й не знала, що ти така вправна брехуха, — з повагою зауважила Еріка.

— Я захищала подругу. Їй і так зараз вистачає турбот, — легко відповіла Діана.

— Справжній дипломат, — схвально кивнула фея.

Коні дівчат й так вже були обвішані торбами з подарунками та сувенірами з Карамії та Сафіроса. Тож на ринку подруги затрималися лише для того, щоб винайняти коня для Еріки.

Фея обрала коня собі до пари. Він був повністю чорний, аж до блиску, що відливав синюватими відтінками на сонці. Його очі здавалися глибокими й уважними, ніби він оцінював нову вершницю так само прискіпливо, як і вона його. Недовго думаючи, Еріка обрала найкраще можливе ім'я для такого скакуна – Шварц.

— Невже ти справді пройшла весь шлях від Тіфенвальду до Карамії у формі кажана? — запитала Аскель, поки фея вилазила на коня.

— Так, — безтурботно відповіла Еріка, зручно вмощуючись. — І це, до речі, значно зручніше, ніж оце все. — Вона легенько постукала п’ятою по боці коня. — Швидше, легше і ніяких сумок. Речі мені особливо й не були потрібні, а харчувалася я фруктами з дерев.