Розділ 57. Старі знайомі

Містраліс зустрів дівчат прохолодним середземноморським вітром, що ніс із собою аромати лаванди, свіжої риби й терпкої кави, яку вже варили в маленьких кав’ярнях вздовж набережної. 

Небо довкола було чистим, бездонно блакитним. Сонячне світло розливалося по черепичних дахах, золотило вікна й вузькі вулички, ковзало по бруківці, ще вологої від нічної роси. У променях мерехтіли калюжі, відбиваючи у собі причали й розгойдані човни. 

Місто повільно прокидалося від зимового сну. Березень тут був особливим — перехідним, трохи суперечливим. Сонце вже гріло по-весняному тепло, лагідно торкаючись шкіри, але вітер усе ще ніс у собі зимову прохолоду. Після спекотної Карамії цей холод застав дівчат зненацька — їм довелося згадати про давно вже сховані плащі та шапки. Та навіть цей холод раптом здався подругам рідним, знайомим. Вони не були тут так довго.

— Рідний Орвіньєр! — радісно вигукнула Мабіль, її голос тремтів від щирого захоплення. Вона вдихнула на повні груди, ніби хотіла ввібрати в себе все місто.

— Зовсім не рідний Орвіньєр! — передражнила її Еріка, скривившись. — Ходімо вже, мене починає нудити від цих портів.

Забравши коней та речі, подруги подякували команді та зійшли з корабля. Коли їхні ноги торкнулися землі, вони зупинилися на мить. Вологе повітря, напоєне весною, торкалося облич, і разом із ним приходило усвідомлення: їхня подорож справді добігла кінця.

Дівчата неквапливо рушили вперед набережною. Порт Містралісу зовсім не відрізнявся від такого ж в Карамії. Крики рибалок, що витягали сітки зі свіжим уловом, перекликалися з гучними командами вантажників. Брязкіт ланцюгів, скрип дощок, плескіт хвиль об причал — усе це зливалося в єдиний, знайомий ритм. Якби не інша архітектура та наявність найсучаснішої техніки довкола можна було і не помітити, що дівчата були в іншому місті.

Уздовж води вишикувалися невеликі кав’ярні з відкритими терасами — легкі столи, плетені стільці, полотняні навіси, що м’яко коливалися від вітру. До однієї з таких кав’ярень дівчата й завернули поснідати. Свіжі круасани — золотисті, хрумкі зовні й м’які всередині й запашна кава з легкою пінкою пробудили в них дивне відчуття ностальгії й спокою.

— Як тобі Містраліс, Літере? — поцікавилася принцеса.

— Дуже гарний, — відповів він. — Усе тут просякнуте романтикою.

Вийшовши з кав'ярні, дівчата ще трохи прогулялись й вже збирались повертати до міста як раптом їхню увагу привернув знайомий силует корабля. «Хмільна чайка» стояла біля причалу, трохи осторонь інших суден. Її вітрила були складені, а темний корпус укривав тонкий шар інею, що ще не встиг розтанути під ранковим сонцем. Здавалося, корабель пережив не одну бурю — втомлений, але гордий, він усе ще тримався прямо.

Біля трапа стояв капітан. Його масивна постать була нерухомою, важкі руки були схрещені на грудях, а густі брови насуплені. Пильний погляд ковзав по дівчатах, сповнений підозри. Здавалося, він помітив їх уже давно.

— Де мій механік? — холодно спитав він замість привітання, коли дівчата наблизились. — Куди ви її поділи?

— І вам доброго ранку, — невинно посміхнулася Діана. — Не розумію, про що ви. Невже щось сталося з вашим механіком?

Чоловік ще більше насупився.

— Вона зникла в той день, коли ви зійшли з мого корабля. Матроси кажуть, що перед цим бачили її у вашій каюті.

Дівчата швидко переглянулися.

— Думаю, це жахливий збіг, — спокійно відповіла Діана, злегка знизавши плечима. — Ми не бачили її відтоді, як покинули «Хмільну чайку». Правда ж?

Вона обвела подруг поглядом. Ті одразу закивали.

— Ось бачите. А зараз, прошу вибачення, але ми поспішаємо. Ми з подругами тільки но повернулися з довгої подорожі й хотіли б відпочити. До побачення.

Вона вклонилася й рушила вперед. Інші швидко пішли слідом, залишивши капітана стояти серед причалу з важким, невдоволеним поглядом. 

— Він буде дуже здивований, коли дізнається, де зараз Жакі, — тихо засміялася Мабіль, коли вони відійшли трохи далі.

— Я й не знала, що ти така вправна брехуха, — з повагою зауважила Еріка.

— Я захищала подругу. Їй і так зараз вистачає турбот, — легко відповіла Діана.

— Справжній дипломат, — схвально кивнула фея.

Коні дівчат уже були обвішані торбами з подарунками, сувенірами й гостинцями. Тож на ринку вони затрималися лише для того, щоб винайняти коня для Еріки.

Фея обрала коня собі до пари: Він був повністю чорний — аж до блиску, що відливав синюватими відтінками на сонці. Його очі здавалися глибокими й уважними, ніби він оцінював нову вершницю так само прискіпливо, як і вона його.

— Невже ти справді пройшла весь шлях від Тіфенвальду до Карамії у формі кажана? — запитала Аскель, поки фея вилазила на коня.

— Так, — безтурботно відповіла Еріка, зручно вмощуючись. — І це, до речі, значно зручніше, ніж оце все.
Вона легенько постукала п’ятою по боці коня.
— Швидше, легше і ніяких сумок. Речі мені особливо й не були потрібні, а харчувалася я фруктами з дерев.

— Але як ти перетнула море? — здивувалася Діана.

— Дуже просто. — Еріка знизала плечима. — Сховалася в трюмі одного з кораблів.