Розділ 56. Бувай Караміє!

На ранок, поки палац ще дрімав після тижня святкувань, дівчата почали збирати речі. Вони прокинулися рано, майже одночасно, ніби кожну підняла одна й та сама думка. Вони збиралися тихо і дуже повільно — кожен згорток тканини, кожна дрібниця ніби затримувала їх ще на мить. 

Коли все було готово, дівчата вирушили до будинку Алькаміра забрати коней.

— Виноградику! — вигукнула Мабіль, щойно побачила свого коня, і кинулася до нього на шию. — Я так сумувала.

Вона обійняла його, притислася щокою до теплої шерсті. Кінь радісно пирхнув, переступив з ноги на ногу і легенько штовхнув її мордою, ніби впізнав і теж тішився зустрічі.

— До тебе добре ставилися? — спитала дівчина, погладжуючи його гриву.

— Він отримував найкраще сіно і найсвіжіші ласощі, — з усмішкою відповіла господиня будинку. — Як і всі інші.

І справді — коні виглядали доглянутими, спокійними, ніби й не відчули відсутності своїх господинь. Та щойно дівчата наблизились, ті одразу оживились, готові рушати у дорогу.

Подруги швидко забрали залишені в будинку речі та осідлавши коней, попрощалися з господинею і вирушили до причалу. 

Порт давно прокинувся, здавалось святкування його зовсім не торкнулося. Моряки, не зважаючи ні на що, продовжували працювати. Дерев’яні настили скрипіли під важкими кроками вантажників, мотузки рипіли, натягуючись під вагою товарів, а в повітрі змішувалися запахи солі, риби, дьогтю й мокрого дерева. Здавалося, жодна подія — навіть королівське весілля — не могла вибити їх зі звичного ритму.

Серед десятків кораблів одразу вирізнявся той, що чекав на дівчат. Розкішний торгівельний вітрильник стояв біля причалу, мов гордий білий птах серед інших невиразних суден. Його борти були відполіровані до дзеркального блиску й відбивали сонячне світло так яскраво, що на них боляче було дивитися. Вишукане різьблення прикрашало ніс корабля й борти, створюючи химерні візерунки, що оживали у грі світла й тіні. Високі щогли підіймалися високо в небо, а складені білі вітрила тихо шелестіли на вітрі, ніби вже прагнули дороги.

На палубі панувала злагоджена метушня. Команда досвідчених матросів рухалася швидко й чітко, без зайвих слів. Їхні обвітрені обличчя й міцні руки видавали людей, що провели більшу частину життя в морі. Капітан — високий чоловік із засмаглою шкірою й уважним поглядом — стояв біля штурвала й короткими наказами керував підготовкою.

Щойно дівчата під’їхали, кілька матросів одразу поспішили їм назустріч.
— Обережно, пані, — сказав один із них, приймаючи з рук Мабіль сумку.

Речі швидко передавалися з рук у руки й зникали в трюмі або в каютах. Дерев’яні скрині глухо стукали об палубу, мотузки затягувалися, фіксуючи вантаж. Усе відбувалося настільки злагоджено, ніби вони робили це сотні разів.

Коней підвели до широкого трапа, спеціально укріпленого для такої ваги. Тварини неспокійно фиркали, відчуваючи запах моря й легке хитання судна, але матроси діяли обережно й впевнено. Вони тихо заспокоювали коней, гладили їх по шиї, і крок за кроком заводили на палубу. Дошки під копитами глухо гупали, але все минуло без пригод.

Невдовзі коней розмістили в спеціально облаштованому відсіку, де вже були приготовані вода й сіно. Речі ж дівчат рознесли по просторих каютах — світлих, оздоблених деревом і тканиною, з невеликими круглими вікнами, крізь які вже пробивався морський блиск.

І ось усе було готово. Настав момент, якого ніхто не хотів. Настав час прощатись. 

Подруги стояли на березі й обіймались. Довго та міцно. Не поспішаючи відпускати одна одну. Вони давно сказали одна одній все що хотіли, тож за браком слів, проводили останні миті разом в тиші.

Мабіль обійняла Жакі так сильно, що та навіть тихо засміялася:

— Я так сумуватиму — прошепотіла Мабіль, міцно стискаючи Жакі. — Обов’язково пиши нам.

— Обов’язково, — пообіцяла  Жакі, ледве дихаючи. — Ви також пишіть. Я дуже хочу дізнатись реакцію фей на правду про їх походження.

— За це не хвилюйся, я розповім тобі все в деталях. - посміхнулася Еріка.

Жакі посміхнулась їй у відповідь та усмішка вийшла трохи ламкою. Вона ніколи не любила прощань.

Жан незграбно переступив з ноги на ногу, а потім розкрив руки — і Мабіль, відпустивши Жакі, одразу в них кинулася. Інженерка з полегшенням почала ковтати повітря.

— Я буду за вами сумувати, — пробурмотів робот.

— Ми теж, — прошепотіла Мабіль.

— Сподіваюся, ви ще не раз повернетеся в ці краї, — Сабіра потисла Діані руку.

— А ви не забувайте, що двері Орвіньєру завжди відкриті, — запевнила принцеса.

— Нам час, — тихо сказала Аскель.

Більше не було жодної причини затримуватись. Діана, Аскель, Еріка та Мабіль піднялися на борт. 

Матроси віддали кінці, канати зісковзнули з кнехтів із тихим шелестом, ніби сам берег неохоче відпускав судно, вітрила розгорнулися, наповнюючись вітром.  Корабель ледь здригнувся, тихо застогнав деревом і почав відходити від причалу.

Сонце тільки-но підіймалося над горизонтом, розливаючи берегом м’яке бурштинове світло. Вода між бортом і берегом поволі розширювалася й заповнена сонцем, світилася золотом, перетворюючись на рухливу, мерехтливу межу. Хвилі лагідно билися об борт корабля, розсипаючи довкола тисячі різнобарвних відблисків. Над човном ліниво кружляли чайки, їхні крики розчинялися у свіжому повітрі, що проносився над вітрилами, підганяючи судно вперед.