Розділ 56. Бувай Караміє!

На ранок, поки палац ще дрімав після тижня святкувань, дівчата почали збирати речі. Вони прокинулися рано, майже одночасно, ніби кожну з них підняла одна й та сама думка. Подруги збиралися тихо і дуже повільно. Кожан дрібниця, кожен згорток тканини й пакунок солодощів ніби затримували їх ще на мить, повертаючи у спогади про минулі пригоди. 

Та коли все було готово, й більше не лишилося жодного приводу, щоб затриматись ще трохи, дівчата вирушили до будинку Алькаміра забрати коней.

— Виноградику! — вигукнула Мабіль, щойно побачила свого коня, і кинулася до нього на шию. — Я так сумувала.

Вона обійняла його, притислася щокою до теплої шерсті. Кінь радісно пирхнув, переступив з ноги на ногу й легенько штовхнув дівчину мордою, ніби теж тішився їхній зустрічі.

— До тебе добре ставилися? — спитала Мабіль, погладжуючи його гриву.

— Він отримував найкраще сіно і найсвіжіші ласощі, — з усмішкою відповіла господиня будинку. — Як і всі інші.

І справді, коні дівчат були доглянутими та спокійними, ніби й не відчули відсутності своїх господинь. Та варто було подругам наблизитись до них, як скакуни одразу оживились, готові рушати у дорогу.

Дівчат швидко забрали залишені в будинку Алькаміра речі та осідлавши коней, попрощалися з господинею й вирушили до причалу. 

Порт як виявилося вже давно прокинувся. Гучне святкування його зовсім не торкнулося. Моряки, не зважаючи ні на що, продовжували працювати, розвантажуючи та завантажуючи товари з човнів. Дерев’яні настили скрипіли під важкими кроками вантажників, мотузки рипіли, натягуючись під вагою багажу, а в повітрі змішувалися запахи солі, риби, дьогтю й мокрого дерева. Здавалося, жодна подія, навіть королівське весілля, не могла збити  це місце зі звичного ритму життя.

Серед десятків кораблів, що оточували причал, одразу вирізнявся той, що чекав на дівчат. Розкішний торгівельний вітрильник «Дау» височів над портом, мов гордий білий птах серед інших невиразних суден. Його борти були відполіровані до дзеркального блиску й відбивали сонячне світло так яскраво, що на них боляче було дивитися. Вишукане різьблення прикрашало ніс та борти корабля, створюючи химерні візерунки, що оживали у грі світла й тіні. Високі щогли підіймалися високо в небо, а складені білі вітрила тихо шелестіли на вітрі, ніби вже прагнули вирушити у подорож, тож підганяли всіх довкола завершувати свої справи.

На палубі панувала злагоджена метушня. Команда досвідчених матросів рухалася швидко й упевнено, без зайвих слів підготовлюючи вітрильник до довгої дороги. Одні підтягували снасті, перевіряючи вузли й натяг канатів, інші закріплювали бочки з прісною водою, мішки з провізією та дерев'яні ящики з вантажем. Товари швидко переходили з рук у руки й зникало в трюмі або каютах. Капітан, високий чоловік із засмаглою шкірою й уважним поглядом, стояв біля штурвала й короткими наказами керував роботою.

Щойно дівчата під’їхали до корабля, кілька матросів одразу поспішили їм назустріч.
— Обережно, пані, — сказав один із них, приймаючи з рук Мабіль сумку. — Решту ми беремо на себе.

Інші чоловіки вже допомагали подругам розвантажувати коней, вправно знімаючи сідла та спорядження.

До борту саме опустили широкий трап, додатково укріплений товстими балками для перевезення тварин. Коні неспокійно фиркали, відчуваючи запах моря й легке хитання судна, але матроси діяли обережно. Вони тихо заспокоювали коней, гладили їх по шиї, і крок за кроком заводили на палубу. Дошки під копитами глухо гупали, проте все минуло добре й тварини лишилися спокійними.

Невдовзі коней дівчат розмістили в спеціально обладнаній корабельній стайні під палубою. Вона виявилася напрочуд просторою: кожен кінь мав окреме стійло із товстою підстилкою, великими яслами зі свіжим сіном і відрами чистої води. Простору вистачало, щоб тварини могли вільно повертатися й навіть трохи походити аби розім'яти ноги під час тривалого плавання. Стіни були оббиті м'якими дерев'яними дошками, щоб під час хитавиці коні не травмувалися.

Особисті ж речі ж дівчат рознесли по просторих каютах: світлих, оздоблених деревом та червоною тканиною, з невеликими круглими вікнами, крізь які все ж чудово було видно сині хвилі. На відміну від «Хмільної Чайки» тут кожна з подруг отримала власну каюту, де були міцно закріплені до підлоги широкі ліжка з м'якими подушками та декількома ковдрами, невелика шафа для одягу, письмовий столик, полиця для особистих речей і м'яке крісло, закріплене біля стіни. 

І ось усе було готово. Усі приготування були завершені. Команда човна очікувала лише команди, щоб нарешті відчалити. Настала мить, якої ніхто з подруг не хотів. Яку вони відтягували як могли. Настав час прощатись. 

Подруги стояли на причалі, міцно обіймаючи одна одну. Вони давно сказали одна одній все що хотіли, тож за браком слів, проводили останні миті разом в тиші. 

— Я так сумуватиму — прошепотіла Мабіль, міцно стискаючи Жакі. — Обов’язково пишіть нам.

— Обов’язково, — пообіцяла  Жакі, ледве дихаючи, в руках подруги. — Ви також пишіть. Я хочу знати все. Особливо як феї відреагують, коли дізнаються правду про своє походження.

— За це не хвилюйся, я розповім тобі все в деталях. — посміхнулася Еріка. 

Жакі посміхнулась їй у відповідь та її усмішка вийшла трохи ламкою. Вона ніколи не любила прощань.