Розділ 55. Весілля

Усе склалося добре. Домовленості були підписані, угоди укладені. Для нагахетів почалося нове життя. Вони нарешті змогли вийти з тунелів і оселитись в Карамії. 

Місцеві зустріли їх насторожено: Хтось їх боявся, хтось відверто ненавидів. Розмови стихали, коли вони проходили повз, погляди ковзали слідом. Діти ховалися за дорослими, а дорослі — за власними страхами. Але ніхто не наважився піти проти волі короля. 

Нагахети стали повноправними жителями королівства. Вони отримали нові домівки й можливість працювати де забажають. Для тих, хто все життя провів під землею, це здавалося розкішшю. Вони вчилися жити заново: дехто пішов у ремісники, дехто — у варту, а хтось почав допомагати з пошуком підземних вод і нафти, швидко доводячи свою цінність.

Тим часом Діана не гаяла часу. Вона знову написала листа від імені короля Орвіньєру — цього разу з пропозицією офіційного візиту для обговорення торгівлі нафтою, яку Халід аль-Фаріс радо прийняв. А так звана «дослідницька група» з Орвіньєру тихо зникла, ніби її ніколи й не існувало. Лише Жакі залишилась як її представник, щоб допомогти у розвитку нових технологій.

А вже за тиждень було зіграно весілля Заїра та Амаль і нагахети змогли прийти до влади.

Воно тривало цілий тиждень, наповнене розкішшю, радістю та гучними святкуваннями. На ньому зібралась ледь не вся країна. Карамія гуділа, мов вулик. Вулиці прикрасили різнобарвними тканинами, у повітрі стояв аромат спецій, квітів і солодощів. 

У день церемонії головна мечеть ледве вмістила всіх охочих. Люди стояли навіть на сходах, під стінами, тягнулися на носках, щоб хоч краєм ока побачити те, що ще недавно здавалося неможливим: союз між нагахетом і принцесою.

Амаль була схожа на живе сонце — у вбранні, розшитому золотом, із прикрасами, що мерехтіли при кожному русі. Її очі сяяли щастям. Заїр поруч із нею виглядав стримано, але впевнено. Його рухи були трохи скутими — розкіш усе ще була для нього чужою — але в погляді читалася рішучість. Він ніби кожним кроком доводив, що опинився тут не випадково.

Після церемонії всі вирушили до палацу, де на них чекав величний бенкет, якого Карамія не бачила десятиліттями. Довгі столи ломилися від страв: ніжне ягня в йогуртовому соусі з шафрановим рисом, золотисті пиріжки, що хрустіли при кожному укусі, густий хумус, свіжий табуле, солодкі фінікові десерти. У центрі стояв цілісно запечений верблюд, щедро приправлений спеціями, аромат якого розносився на весь двір.

Святкування тривало тиждень супроводжуване постійними співами, танцями й салютом. Музика не стихала ні на мить. Барабани відбивали ритм, струнні інструменти тягнули протяжні мелодії, артисти веселили народ неймовірними трюками з тканинами, мечами та вогнем.

День змінювався ніччю, ніч — новим днем, а гуляння не припинялися. Щойно  одні гості йшли, одразу приходили нові, а коли ті втомлювались старі, вже відпочилі, знову приходили на свято. Люди всіх верств, класів і народів перемішалися в карнавалі радості і вже ніхто й не згадував про минулу ворожнечу.

Це було початком нової історії. А Заїр та Амаль символами змін.

Увечері сьомого дня, коли святкування нарешті добігало кінця, подруги зібралися на просторому балконі палацу, що виходив на розкішний парк. Вони розляглися на м’яких килимах й подушках і смакували десерти.

На підлозі перед ними стояли срібні та золоті таці, щедро наповнені халвою, печивом із фініками й фісташками, тонкими паличками тіста, просоченими медовим сиропом. Поруч стояли чаші з фруктовими соками й гарячим каркаде, що парував легким ароматом гібіскуса і спецій.

Вечірнє повітря було освіжаючим після спекотного дня. Легкий вітерець перебігав по балкону, ворушив волосся, грався з краями тканин. Десь унизу ще лунав відгомін святкувань — приглушені голоси, сміх, тягучі мелодії струнних інструментів. Проте на балконі, панували затишок, спокій і ледве відчутний смуток. Усе здавалося сповільненим, ніби світ дозволяв подругам ще трохи затриматися в цьому моменті.

— Я більше не можу їсти… — простогнала Мабіль, театрально відкинувшись на подушки.

Вона приклала руку до чола, ніби помирала від надміру солодощів. Інші не витримали й розсміялися.

— Ти це казала п’ять хвилин тому, — хмикнула Аскель, підштовхуючи до неї тарілку з фініками. — І все одно продовжила їсти.

— А як тут зупинитись, якщо все таке смачне! — обурилася Мабіль, й знову потягнулася до ласощів.

— Так, — важко зітхнула Діана, відставляючи чашку. — Халістарці вміють святкувати. Здається я наїлася на все життя вперед.

— А в мене так болять ноги. — пожалілася Еріка. — Ніколи більше не буду танцювати.

— А навіщо ти приймала запрошення від того танцівника? - засміялася Жакі. — Треба знати на що погоджуєшся!

— Як ти коли вирішила ковтнути вогонь?

— У мене майже вийшло!

— Так, тільки волосся довелося тушити.

Подруги розсміялися. Та вже за мить запала тиша. Лише вітер лагідно перебіг через балкон, шурхочучи гардинами.

— То коли ви вирушаєте? — тихо спитала Сабіра. Ставши частиною королівської родини, вона змінила одяг. Тепер кремова сукня з тонкого шовку лагідно струменіла по її фігурі, а широкі рукави спадали легкими хвилями, відблискуючи золотими нитками вишивки. На її руках тихо дзенькали масивні браслети, а довгі сережки, прикрашені тонким різьбленням, ледь похитувалися у світлі вечірнього місяця.