Розділ 49. Знов у тунель

Так дівчата й покинули Сафірос. Місто, що стало для них прихистком, тепер лишилося позаду, повільно танучи в розпеченому мареві спеки. Білі стіни будинків одна за одною ховалися за пагорбами й скелями, поки зрештою на горизонті не залишилось лише безкрає небо.

Кожна з дівчат на мить озирнулася назад щоб попрощатись з містом. Попереду ж на них уже чекала знайома бухта.

Щойно вони опинилися у її важкому, насиченому запахом солі, водоростей і нагрітого каміння просторі, то помітили, що з темряви тунелю більше не текла річка. По вологому піску ледве-ледве тік тоненький струмок. Він петляв між камінцями, губився в піщаних западинах і так і не діставався океану.

 — Річка пересохла, — пояснила Сабіра, дивлячись на слабку цівку води.

Це означало одне: плисти вони більше не зможуть. До Карамії доведеться йти пішки.

Та все ж човен, схований поруч за виступом скелі, Сабіра відмовилася залишати, пояснивши що річ племені має повернутись до племені. 

Тож дівчата зняли з Жана всі сумки й склали їх у човен. Їм пощастило: деревина судна стала трохи відсиріла та набралася вологи, але його корпус залишився цілим.

Коли все було готово, Жан обережно підняв човен і поставив його собі на голову. Маківка в нього була дивовижно рівною, тож човен ліг на неї ідеально. Щоб той не хитався, Жан притримував борти руками, наче ніс величезний капелюх.

Завершивши підготовку, усі зробили глибокий вдих, набралися рішучості та увійшли до тунелю.  

Враз увесь зовнішній світ — спека, яскраве світло, шум хвиль — залишився позаду, відрізаний кам’яними стінами. Тунель огорнув подруг темрявою та прохолодою. Після пекучого сонця вона здавалася різкою й відштовхуючою.

Кілька хвилин дівчата провели на місці, даючи очам звикнути, і обриси тунелю почали проявлятися.

Як і очікувалось, річка зникла. Там, де колись була темна вода, тепер лежав вологий пісок і гладкі камені. Лише вузенький потік тихо пробирався між ними, звиваючись тонкою сріблястою стрічкою і ледь прикриваючи дно. Пливти тут було неможливо, а значить шлях до Карамії стане довшим і важчим.

Не даючи собі часу засумувати, усі рушили вперед. Тунель тягнувся вузькою смугою, ніби кам’яна жила всередині гори. Без звуків річки в ньому було дивно тихо. Лише кроки мандрівниць і звуки падаючої зі стелі води, глухо відлунювали від кам’яних стін. 

Та тепер тунель не здавався таким страшним, як уперше. Він був мов старий друг, який терпляче чекав на їхнє повернення. Йти в темряві було спокійно і навіть приємно.

— Дивно… — озвалася Мабіль, проводячи долонею по шорсткому каменю стіни. — Якщо подумати, цей шлях здавався набагато страшнішим, коли ми тільки сюди йшли.

— Він і був страшнішим, — хмикнула Аскель. — Лише Сабіра знала тунель, ми ж йшли в невідомість

— І думали, що за кожним поворотом нас хтось з’їсть, — додала Діана.

Жакі тихо пирхнула.

— Не перебільшуй. Я думала, що нас просто завалить камінням.

— Яке добре, що я не йшла тоді з вами, — єхидно кинула Еріка. 

Не дивлячись на неприємності у дівчат був піднесений настрій. Вони крокували впевнено, точно знаючи що їх чекає. Тунель більше не здавався нескінченним, а темрява — ворожою. Просто шлях, який варто було подолати. І хоча в їх ногах усе ще жила важкість пережитих випробувань дівчата радісно йшли вперед.

Лише Сабіра мовчала. Її погляд був спрямований уперед, але здавалося, що вона загублена десь далеко у власних думках.

— То як ми скоротимо шлях? — запитала Жакі. - Пливти цього разу не вийде

— Я й першого разу не пливла.  - відказала Еріка. - Перетворилася на кажана і враз перелетіла тунель.

— О! — одразу пожвавішала Мабіль. — Тоді пропоную написати казку про таємну магію нагахетів, яка дозволить нам всім перетворитися на кажанів. Ми швиденько перелетимо весь тунель і будемо в Карамії ще до обіду!

— Угу, — скептично підняла брову Жакі. — А що робити з Жаном? Він на кажана точно не перетвориться.

— Та й речі куди ми подінемо? — додала Діана.

— Може, тоді змінимо річище? — запропонувала Еріка. — Пустимо воду назад у тунель і попливемо

— Не можна змінювати річище! — одразу обурилася принцеса. — Ми не знаємо, як це вплине на інших. Що, як десь через це почнеться засуха?

— Зробімо так як зробили з Кокілем. Додамо до човна колеса і двигун і поїдемо. - запропонувала Жакі.

— А це безпечно? Двигун у тунелі… — пробурмотіла Діана. — Та й ми тоді лише корпус човна змінювали. А тут треба двигун з повітря створити. Чи зможе Літер? Він же його в житті не бачив.

— Зараз і перевіримо — відмахнулася Жакі та вже дістала з сумки записник, щоб малювати схему двигуна.

— Зачекайте, — раптом перервала її Сабіра. — Давайте поки підемо своїми силами

У її голосі прозвучало щось таке, що змусило всіх одразу повернутись до неї.

— Чому? — здивувалася Діана. — Нам необхідно скоротити шлях.

Сабіра повільно зітхнула.