Розділ 48. Вода камінь точе

Щойно сонце виглянуло з-за обрію, як дівчата вже стояли зібрані, з всіма своїми пожитками, на порозі таверни. Ранок, як і будь-який ранок в Сафіросі влітку, був безхмарний та теплий.

Останні хвилини перед відправленням подруги проводили у метушні: перевіряли чи нічого не забули, Мабіль перевіряла запаси провіанту вже втретє, та вантажити на Жана речі. 

Ліндіве стояла трохи осторонь, схрестивши руки на грудях. Вона намагалася виглядати спокійною й навіть суворою, але в її очах тремтіла туга.

— Лише тиждень побули — і знову в дорогу, — буркнула вона. — Могли б іще трохи відпочити.

— Якщо ми залишимося ще на день, — посміхнулася Сабіра, — то залишимося тут назавжди.

Діана кивнула:
— Нам справді варто поспішати. Я не можу запізнитися на власне повноліття. 

— Та й нас родичі вже чекають —  підтвердила Мабіль.

— Говори за себе —  буркнула Еріка. 

Аскель кинула на неї обурений погляд:
— Еріка!

— Що? — знизала плечима та, але куточки її губ зрадницьки сіпнулися.

Ліндіве фиркнула і вже хотіла щось сказати, та слова застрягли в неї в горлі, поки погляд був направлений за спини дівчат. Здивовані подруги обернулися і побачили Кая, що невпевнено тупцював на місці. 

Він виглядав так, ніби не спав усю ніч. Волосся його було скуйовджене, під очима залягли глибокі тіні. У руках він нервово м’яв край плаща. 

— Чого тобі? — грізно кинула Ліндіве.

— Я…Я прийшов попрощатися з дівчатами.

Щелепа Ліндіве напружилася. Жінка довго і важко дивилася на нього. Потім різко зітхнула крізь зуби.

— Прощайся і йди, — відрізала вона й звернулась до дівчат: — Покличете, як він піде.

Тоді вона розвернулася й пішла всередину таверни, грюкнувши дверима трохи сильніше, ніж було потрібно.

Кай провів її поглядом і повільно підійшов до дівчат.

— Ну що ж…бувайте. Мені буде вас не вистачати.

— Бувайте — якось невпевнено повторила за ним Діана.

На деякий час запала незручна тиша. Було видно, що чоловік хоче щось додати, але не наважується.

— То… — спробувала розвіяти мовчанку принцеса, — можливо, ви хотіли сказати щось іще?

— Так! — спохопився Кай занадто різко й сам знітився від цього. — Так, я… я хотів перепросити за свою вчорашню поведінку. Я не стримався. 

Еріка пирхнула:

— Думаю, за це тобі варто вибачитися перед Ліндіве. Ти їй, між іншим, всіх гостей розлякав.

— Так… так, — кілька разів тупо кивнув чоловік. — Але й перед вами теж маю.

Він глибоко вдихнув, ніби збирався стрибнути у холодну воду.

— Просто я не звик спілкуватись з людьми окрім як по роботі. До того ж учора була зачеплена дуже важлива для мене тема. Я надто гостро реагую, коли йдеться про правду. І я розумію що, це не виправдання. Та я сподіваюсь на ваше розуміння.

— Ми розуміємо. — м’яко всміхнулася Діана. — Ми знаємо, що ви хороша людина. 

— Просто ваша манера говорити ніби ви весь час на допиті, і звичка щось приховувати… вони псують враження. — додала Жакі.

Кай посміхнувся.

— Я знаю. І хочу навчитися робити інакше. Спілкування з вами змусило мене переглянути багато речей. Ви виконали моє бажання. Знайшли Літера. І продовжили ставитися до мене по-доброму навіть тоді, коли дізналися, що я приховав від вас важливу інформацію. — Його голос на мить задрижав. — Я… не знаю, як вам віддячити.

— Ви віддячите нам, якщо поговорите з Ліндіве, Аскель. — Вона справді була дуже зла вчора.

Кай опустив погляд на свої черевики.

— Вона мала рацію, — тихо мовив він. — Я боюся людей. Мені простіше працювати з архівами, цифрами, записами. Там усе чітко. Люди ж… непередбачувані. Ліндіве ж до того неймовірно запальна. Проте вона дійсно цікавий співрозмовник. І її погляд на світ. Він незвичний для мене. Але захопливий.

Еріка хитро примружилася.

— Тоді вам точно варто вибачитися. І зробити це гарно. Квіти купити, наприклад. 

Кай ніяково почухав потилицю.

— Я насправді придбав Ліндіве квіти. На знак вибачення. — Він гірко всміхнувся. — Але все думав чи буде це доречно і врешті так перелякався, поки йшов сюди, що викинув їх.

Почувши, це дівчата не стрималися й розсміялися. Зізнання Кая було занадто неочікуваним і по-своєму милим. Та їхній сміх раптом перебив гучний регіт, що долинув із таверни.

Всі здивовано обернулися. На подвір’ї стояла Ліндіве, що ще не до кінця оговталася від сміху. 

— Каю, ти продовжуєш мене дивувати!, — весело заявила вона, витираючи очі від сліз.

— Ти… ти підслуховувала? - чоловік враз зблід.

— Ну звісно! — безсоромно посміхнулася вона. — А ти що думав? Що я справді полишу вас наодинці?

Чоловік розгублено відступив на крок.