Розділ 47. Хвиля й камінь

Дівчатам не знадобилося багато часу, щоб звикнути до Сафіроса. Місто прийняло їх шумом прибою, криком чайок і строкатими барвами ринків. Вранці та ввечері, коли спека відступала й повітря ставало м’якшим, вони блукали його вузькими вуличками. Купували безглузді сувеніри й куштували різноманітні солодощі. 

Після білої пустелі Південної Корони Сафірос здавався їм переповненим. Тут було надто багато всього: кольорів, звуків, запахів. Там світ здавався зведеним до кількох відтінків світла й тіні, до скрипу снігу та виття вітру. А тут світ був яскравим: гомін торговців, дитячий сміх, музика з таверн, дзвін мідних дзвіночків,  рибальські сітки, що сохли на сонці, розпечені сонцем кам'яні стіни будинків, запах спецій, карамеллю й смажених горіхів яким тягнуло з відчинених вікон крамниць, і лавандовий присмерок у якому розчинялося рожеве небо.

Спершу це приголомшувало та дівчата зголоднілі до різнобарв'я, звикли швидко. Набагато важче було звикнути до людей.

Дівчата вже й забули як це коли тебе оточують люди, а не пінгвіни. Часом хтось раптово звертався до них і вони мимоволі здригалися, інстинктивно напружуючись, ніби чекали небезпеки. Інколи їх лякав занадто гучний сміх в таверні чи сварка на ринку. Та поступово напруга танула. І врешті вони насолоджувалися життям, знаючи, що їхня найдовша і найнебезпечніша подорож — позаду.

Ліндіве, як досвідчена оповідачка, добре знала: деяким історіям потрібен час, щоб осісти та настоятися. Тож вона не розпитувала дівчат, даючи час їм відпочити. Та на третій вечір, коли засмаглі обличчя вже світилися спокоєм, а сміх лунав легко й дзвінко, вона нарешті сказала:

— Ну що ж, мої мандрівниці… Чи не час і мені почути, де вас носило пів року?

Того вечора вона влаштувала справжній бенкет. Стіл ломився від страв: смажені морепродукти з різними соусами, духмяний рис із зеленню, пряне м’ясо, гарячі коржики, густе вино темно-рубінового кольору. Світло ламп блищало на глазурі й соусах, запахи перепліталися так щільно, що в голові паморочилося.

Дівчата не могли втриматися й набрали повні тарілки. Наївшись та напившись досхочу вони повеселішали й слова полилися самі собою.

Вони розповіли про пригоди, ділячись моментами що найбільше вразили: про білий день, про вулкан, про пінгвінів. Подруги говорили навперебій, постійно плутаючись в подіях і сперечаючись хто все ж таки правий. Та спогади все ж виявилися приємними й сміх раз у раз перекочувався залом.

Про Літера дівчата змовчали. Лише коротко згадали, що знайшли те, за чим вирушали, і повернулися з потрібним артефактом. Більше деталей не додавали, а Ліндіве й не стала тиснути. Вона насолоджувалася історіями дівчат рада, що її задум спрацював.

— А Кай був такий радий нас бачити! Ледь не задушив в обіймах.- сміялася розвеселена вином Мабіль.

— Що? — Ліндіве підняла брови. — Цей чурбан вміє в емоції? Я за всі роки знайомства й посмішки від нього не побачила.

— А ви знайомі? Кай сказав що знає про вашу таверну. — спитала Діана.

— Про таверну може й знає, але ми ніколи особливо не спілкувалися. Він з маяка свого  й не виходить ніколи.

 — Тоді вам варто познайомитись! - засяяла принцеса. - Він дуже хороший.

— І у вас багато спільного, — додала вже доволі захмелівша Жакі.

— У нас? — Ліндіве скептично схилила голову. — І що ж саме?

— Ви обидва живете історіями, — відповіла Діана. — Ви збираєте їх у цій таверні. Він — у своєму музеї. Ви знали що він доктор історичних наук?

Ліндіве замислилась. Вогонь свічок відбивався в її очах.

— Історик, кажете?

— Так, — із гордістю кивнула Мабіль. — Він дуже розумний. Але дуже самотній.

— І дуже впертий, — додала Еріка.

Ліндіве задумливо провела пальцем по краю столу.

— Хм… Треба буде з ним якось поговорити.

Вона поринула у власні думки, а дівчата, перезирнувшись, знову взялися за страви, раді що їх задум спрацював.

Тиждень, що дівчата виділили на відпочинок, промайнув непомітно. Кожен їх день був сповнений пригодами.

Вони могли просидіти пів дня в затишній кав’ярні, куштуючи всі види чаю, урочисто обираючи «найкращий», щоб вже за годину передумати. А могли влаштувати справжнє гастрономічне турне тавернами, щоб скуштувати незвичне м'ясо рідкісних тварин і химерних підводних чудовиськ. 

Інколи вони могли провести цілий день на риболовлі з місцевими хлопчаками, яка обов'язково б закінчилась купанням в лазуровій воді тихої бухти. Або ж могли влаштувати шопінг місцевим ринком, щоб повернутись до таверни пізно ввечері з купою непотрібного, проте конче необхідного одягу.

В ті ж дні коли вони особливо нічого не робили, а отже не ввалились ввечері з ніг, дівчата купували морозиво й виходили на причал, щоб спостерігати як сонце повільно тоне в океані, фарбуючи хвилі в мідь і пурпур. У такі миті здавалося, що світ завмирає разом із ними — і немає нічого важливішого за цей теплий вітер, солоний присмак на губах і тихе плескотіння води об дерев’яні палі.

Та вечір сьомого дня подруги проводили в таверні, з сумом святкуючи своє повернення додому. Вони насолоджувалися запеченими устрицями з сиром дорблю і  легким білим вином, коли двері таверни рішуче відчинилися й на порозі з'явився Кай з Літером в руках. Було помітно, що чоловік готувався до зустрічі: його одяг був чистий і напрасований, чоботи начищені, волосся було гарно зачесане, а борода акуратно підстрижена.