Розділ 46. Все те саме, та все по-іншому

Дівчата не знали що й сказати. Побачити Кая — такого поважного і стриманого, — зі сльозами на очах було дивно і неочікувано. Вони готувалися до іншого. До страшного викриття. До небезпечної правди. До змови, що могла коштувати їм життя. Натомість перед ними сидів змучений чоловік, який роками ніс на собі тягар мовчання і самотності. І це збивало з пантелику більше, ніж будь-яка змова.

— Дякуємо, що поділилися з нами, — першою озвалася Діана. Вона вирішила, що найважливішим зараз було підтримати Кая.

— Це я маю вам дякувати. - похитав він головою. - Я приховував від вас правду. Ви маєте бути обурені.

— Я й обурена! — насупилася Еріка, схрестивши руки на грудях. Її очі ще палали.

— Але ж ти теж не хотіла розповідати правду своїм, — зауважила Аскель.

— Це інше! Я змінила думку!

— Бо ми тебе переконали!

Еріка насупилася, але більше не заперечувала.

— Я радий, що ти змінила думку, — засміявся Кай. Він витер сльози з обличчя і глибоко вдихнув. — На знак вибачення за свою поведінку хочу вам дещо запропонувати.

Дівчата зацікавлено підвели на нього погляди.

— У вас не залишилося грошей. Наскільки я розумію, останні ви витратили на підготовку до подорожі. А попереду ще дорога. Вам потрібне спорядження та одяг.

Він нахилився й дістав з-під столу важкий мішечок. Всередині щось глухо дзенькнуло, коли він поставив його на стіл перед Діаною.

Принцеса розв’язала вузол і зазирнула всередину — мішечок був ущент наповнений золотими монетами. Світло маяка відбилося від металу теплим блиском.

— Це моє вибачення, — тихо промовив чоловік.

Діана похитала головою:

— Тут забагато…Ми не можемо прийняти стільки грошей.

Вона вже хотіла простягнути мішечок назад, але Кай обережно перехопив її руку.

— Ви стільки всього пережили. А я був із вами не до кінця чесний. Дозвольте мені хоча б частково відплатити вам.

Діана мить вагалася та все ж прийняла подарунок.

— Дякую вам. — кивнула вона, а Кай полегшено видихнув.

На цьому чаювання добігло кінця. Чашки спорожніли, частування закінчилися, а нові розмови не хотіли зав'язуватись. Затримуватись більше не було сенсу, дівчатам варто було прямувати до Сафіроса.  

Кай і Літер провели їх до дверей маяка. Сонце вже піднялося вище, заливаючи кам’яні стіни золотим світлом.

— Каю, ми можемо бути зайняті підготовкою до наступної подорожі, — Діана, зупинилась на порозі. — Тож, будь ласка… коли прийде час, принесіть Літера до таверни Ліндіве. Ви ж знаєте, де це?

— Звісно знаю. - усміхнувся Кай. - Сафірос — надто маленьке місто, щоб не знати своїх сусідів. Я принесу Літера.

— До скорої зустрічі, пані. - попрощався той.

Дізнавшись правду, дівчата більше не хвилювалися за безпеку Літера.  Тож вони спокійно рушили геть з подвір’я, а важкі двері за їхніми спинами тихо зачинилися.

На косі, що вела до міста, було вітряно. Та це був не той морозний вітер Південної Корони, що пронизував до кісток. Цей вітер був живим і м'яким, наповненим свіжістю, сіллю і теплом. 

По обидва боки вузької смуги піску гуркотів океан. Хвилі розбивалися об скелі, здіймаючи сріблясті бризки. Час від часу вони долітали до дівчат і осідали на шкірі прохолодними краплями. Сонце відбивалося від води тисячами золотих іскор, і від цього світ навколо мерехтів і переливався.

Увесь багаж тепер ніс Жан, тож дівчата могли насолодитися прогулянкою. Вони зняли взуття, даючи затерплим за місяці подорожі ногам відпочити. Мокрий пісок м’яко приймав їхню вагу, ступні приємно в’язнули у ньому, а дрібні камінці перекочувалися під ногами, масажуючи й повертаючи відчуття. 

Та тільки-но дівчата ступили на вулиці Сафіроса, то опинилися в задушливій пастці. Вони вибрали найневдаліший час, щоб повернутися. Була перша година дня — найгірший час для прогулянок. Вулиці стояли порожні — мешканці завбачливо поховалися за товстими стінами домівок й у тіні внутрішніх дворів.  

Повітря було густим й гарячим — кожен вдих відчувався так, ніби в легені заштовхували гарячу вату. Пил і пісок дряпали горло, осідали на віях, липли до розпеченої шкіри. Сонце немилосердно пекло, від бруківки й стін йшло марево; здавалося, місто повільно плавиться. Навіть океан завмер в не домаганні, ніби й він задихався від спеки.

— Ми залишили Сафірос дощовим, а повернулися в пустелю… — важко зітхнула Мабіль, витираючи піт із чола.

— Ми полишали його навесні, а зараз середина серпня, — пояснила Сабіра, прикриваючи очі долонею. — Літо тут безжальне.

— Я й забула, скільки часу минуло, — пробурмотіла Мабіль.

— Подорож до Фатацинії зайняла майже пів року, — кивнула Діана. — Навіть не віриться, що в Орвіньєрі зараз зима.

Для дівчат спека стала неможливим випробуванням. Після крижаного холоду Південної Корони вона відчувалася особливо жорстоко. Тіла, звиклі до морозу, болісно реагували на жар, губи пересихали, у голові паморочилося. Біла, ніжна шкіра Діани згоріла миттєво — її плечі почервоніли, щоки палали.