Розділ 44. Тепла зустріч

Важка розмова не минула безслідно. Після неї Еріка, Діана й Аскель поринули в думки, обмірковуючи не лише почуте, а й усе своє життя: минуле та майбутнє. В їхній історії було багато помилок, та ця розмова дала надію на зміни. Біль, злість і сором поволі відступали, поступаючись місцем полегшенню. Дівчата з передчуттям дивилися у вікна човна, де за хмарами відкривалися нові обрії.

Для решти подруг ця тиша була значно важчою.

Сабіра раз у раз ковзала поглядом від однієї подруги до іншої. Вона майже нічого не знала про історію Орвіньєру й Тіфенвальду, і цікавість пекла її зсередини. Та кожне запитання здавалося недоречним, ніби могло знову розхитати крихкий спокій між ними.

Мабіль нервово крутила пасмо волосся. Їй кортіло почути більше, дізнатися усі подробиці. Але вона відчувала, що розпитування лише засмутять подруг. І тому мовчала, стримуючи слова.

Жакі ж, знаючи достатньо про історію, вважала за краще мовчати. Вона зосереджено вела Кокіля, уважно стежачи за приладами й небом, ніби політ був єдиним, за що вона зараз відповідала. 

Так вони й летіли кілька днів замкнуті у задушливій атмосфері човна. А тим часом світ навколо змінювався. 

Океан, що ще недавно здавався холодним і байдужим, поступово оживав. З кожною годиною вода набувала глибшого, насиченішого кольору — холодні свинцеві відтінки танули, поступаючись місцем бірюзі й сапфіру. 

Важкі темні хмари розпадалися на світлі, пухкі клапті, крізь які пробивалося тепле світло. Небо ставало яснішим і незабаром на горизонті виросли гори. Високі, масивні, з дивно пласкими, ніби навмисно зрізаними вершинами. Здалеку вони скидалися на велетенські кам’яні столи, загорнуті у скатертину хмар. Їхні зелені схили були всіяні валунами, між якими темніли глибокі ущелини, створюючи мозаїку форм і відтінків.

Біля підніжжя гір розкинувся Сафірос. Місто спадало до моря каскадами білих будинків, з геометрією вулиць і кварталів, що чітко вимальовувалися з висоти. Тераси, балкони й сходи перепліталися між собою, тягнучись до самого узбережжя.  

Золотий пісок омивали спокійні лазурові хвилі, повільно накочуючись на берег. У затоці повільно ковзали кольорові пароплави, а поміж ними снували рибальські човни, гублячись у піні, що вкривала порт мов мереживо.

З висоти місто відкривалося, мов ретельно продумана картина, де природа й місто співіснують в урочистій злагоді. Усе навколо дихало спокоєм і теплом, різко контрастуючи з холодною, бурхливою дорогою, що залишилася позаду.

Невдовзі стала видною й вузька піщана коса, на кінці якої самотньо височів маяк. Побачивши його, дівчата більше не могли всидіти на місці. Їхні серця забилися швидше, думки переповнили голову. Хоч Сафірос й не був рідним містом жодної з них, усі відчули дивне тепло, ніби після довгої, виснажливої дороги вони нарешті повернулися додому.

З кожною хвилиною все більша кількість спогадів і емоцій захоплювали дівчат. І коли Жакі обережно посадила човен на поверхню океану, дівчата, в одних сорочках, чимдуж вискочили назовні.

Теплий пісок огорнув їхні ноги, а вітер, напоєний сіллю й сонцем, лагідно ковзнув по волоссю та обличчях. Після довгих місяців у сніжній пустелі це здавалося справжнім дивом.

Мабіль опустилася на коліна й набрала жменю піску, дозволяючи йому повільно висипатися крізь пальці.

— Він теплий… — прошепотіла вона, ніби не могла в це повірити.

Сабіра глибоко вдихнула, затримавши подих.
— Тепло… — на її губах з’явилася посмішка. — Як я сумувала за тобою.

Еріка заплющила очі й підставила обличчя сонцю, дозволяючи світлу зігріти шкіру.
— Яке щастя… — тихо мовила вона.

Діана спостерігала за подругами й відчувала, як у грудях розливається тепло. Вони зробили це. Вони повернулися. 

Маяк тепер здавався ще вищим і величнішим. Під час першої зустрічі він був похмурим і непривітним, але зараз, дивлячись на його високі стіни, вкриті слідами штормів, Діана відчувала полегшення.

Жакі лагідно поплескала човен по корпусу, вдячно посміхнувшись.
— Ну ось і все, Кокілю, — прошепотіла вона. — Ти чудово впорався. Дякую.

Летючий корабель ніби пригадав, що колись був звичайним морським судном. Він спокійно ліг на хвилі й завмер, немов ніколи й не підіймався в небо.

Не гаючи більше часу дівчата забрали речі й поспішили до маяка.