Розділ 43. Помилки і бажання

Човен летів над океаном, залишаючи позаду Південну Корону.
Небо тиснуло важкою ковдрою сірих хмар, що низько нависали над водою, ніби намагалися поглинути все під собою разом із човном. Вітер шарпав корпус і завивав у такелажі, а рідкі птахи, виринаючи з туману, пролітали небезпечно близько й раз по раз ледь не врізалися у скло, змушуючи Жакі постійно маневрувати.
Унизу бурлив безкраїй океан підбурюваний ревінням вітру. Гул води накочувався хвиля за хвилею, глухий і загрозливий. Величезні хвилі здіймалися темними стінами й вибухали білою піною, яку рвало й розкидало довкола, мов клапті зірваних хмар. 
Час від часу з темної глибини виринали велетенські тіні. Кити підіймалися над хвилями, викидаючи в небо високі фонтани води; їхні сріблясті тіла на мить спалахували на поверхні й одразу зникали в безодні.
Чорна вода була всіяна білосніжними айсбергами химерних форм. На них, ховаючись від лютих хвиль, тіснилися зграї пінгвінів і поодинокі морські котики.
Та всередині човна було тихо й затишно.
Живий Вогонь м’яко пульсував, розливаючи навколо тепло. Дівчата познімали важкий одяг, що в теплі швидко промок від талого снігу. Тепер вони сиділи в тонких сорочках, загорнувшись у ковдри, й жували солодкі фініки, які випадково знайшли серед речей, що були залишені у човні. 
— Це ти чудово вигадала з Живим Вогнем, — озвалася Жакі, насолоджуючись теплом, яке дарував камінь. 
— Завжди рада допомогти, — усміхнулася Діана, обтрушуючи крихти з пальців.
— Тільки… що ми будемо з ним робити, коли опинимося в Сафіросі? Там же тепло?- Мабіль замислено покрутила фінік між пальцями.
Діана кивнула в бік пілотського місця.
— Це вже нехай Жакі вирішує.
— Чому я? — Жакі здивовано розплющила очі.
— Ну це ж твій камінь. Ти його знайшла.
Жакі знітилася й відвела погляд:
— Та частина казки… про серце… Це ж ти для Жана написала?
Діана м’яко усміхнулася.
— Так. Мені здалося, що це гарна ідея.
— Дякую, — тихо сказала Жакі. — За те, що пам’ятаєш про моє бажання.
— Нема за що. Тим паче все чесно.
— Хм… — Еріка схрестила руки й примружилася. — То, за твоєю логікою, Книга Казок належить тобі?
— Ні, — одразу заперечила принцеса. — Книга належить Літеру. Саме він має вирішувати, що з нею робити. І, здається, він не заперечував подорожувати в моїй сумці.
— А як щодо мого бажання? — продовжила фея наполегливо. — Книга могла б його здійснити.
— Сумніваюся, — відповіла Діана. — Та якщо Літер не проти…
— Вибач, але наділити тебе магією такої сили я не маю права. Я не збираюся виконувати всі твої забаганки, — відповів той. — Я гадав, історія твоїх предків навчить тебе бодай чомусь.
Різка відповідь здивувала всіх. Літер вперше був таким жорстким. Еріка обурено стисла губи, різко відвернулася й втупилася у вікно, за яким клубочилися хмари й темнів океан. Хоча інші й мовчки погоджувалися з Літером, між дівчатами повисла незручна, важка тиша.
— Я можу передати тобі Книгу, коли ми дістанемося Орвіньєру, — обережно запропонувала Діана, намагаючись покращити атмосферу. — Ти могла б віднести її до Тіфенвальду. Думаю, це знайомство пішло б на користь усім.
— Я не збираюся повертатися до Тіфенвальду, — буркнула Еріка, не відриваючи погляду від океану.
— Чому?
— Після всього, що я дізналася… мені не хочеться їм про це розповідати. Вони не зрозуміють.
— Це не так, — втрутилася Аскель. — Історію потрібно знати. Особливо таку. Ваші предки виборювали собі землю. Та через це між Орвіньєром і вами довгий час точилися війни. І багато хто загинув. 
— Війни почалися, бо орвіньєрці не хотіли жити поруч із темними феями. Ви напали першими, — різко відрубала Еріка, повернувшись до лицарки.
— Так, — не відступила Аскель. — Але твої предки володіли магією і не дуже любили людей. У минулих правителів королівства були причини непокоїтися, коли вони несподівано прийшли селитися поруч. Їм варто було поговорити. Та феї не вважали за потрібне пояснювати хоч щось.
Вона зітхнула.
— Чи, може, вони боялися. Або соромилися власної історії?
— Вони захищалися! — у її голосі спалахнув гнів. — Слухай, я й сама не розумію, чому вони вирішили все приховати. Чому не передали цю історію хоча б нащадкам. Та й що це за історія?
Вона гірко всміхнулася.
— Про те, як у гонитві за силою вони зруйнували свій дім, а потім жалюгідно втекли, покинувши все? Чудова спадщина. Я просто в захваті, що дізналася її.
— Я лише кажу, — з напругою відповіла Аскель, — що багатьом смертям можна було запобігти, якби ми знали історію одне одного і йшли на діалог. 
Її голос затремтів.
— Мій дід був би досі живий. Якби темні феї були сміливішими й чеснішими хоча б із самими собою, а не сховалися в лісі й не почали бити з тіні.
— Чудово, — гірко кинула Еріка, відвертаючись до вікна. — Знову ми винні!
— Ні, Еріка, це не так, — м’яко втрутилася Діана. — У всіх нас були упередження і страхи одне перед одним. Навіть зараз орвіньєрці ставляться до темних фей із пересторогою. І ми також.
Принцеса взяла за руку Аскель, поки та ховала почервонілі очі.
— Але потім ми познайомилися з тобою. Так, початок був не найкращий… Та згодом ми дізналися про тебе більше. Дізналися про твій дім. Твій народ. І ти сама дізналася правду про свою історію. Саме це важливо.
Діана говорила тихо, але впевнено:
— Тепер ми знаємо, чому темні феї прийшли. Тоді цього не знав ніхто. Через це загинуло багато людей і фей з обох боків. Ось чому нам так важливо навчитися розуміти одне одного.
Діана глянула на Еріку. Та мовчки дивилася у вікно. В її очах відбивалися хмари й хвилі, що тривожно рухалися внизу, ніби відлунювали бурю в її душі.
— Ти маєш бути сміливішою за своїх предків, — тихо додала принцеса. — Саме це робить тебе сильнішою за них. Здатність визнати помилки.
Еріка стиснула кулаки. Вона скривилася ніби від болю і по її щоках покотилися сльози.
— Я все розумію, — зрештою відповіла вона, шморгнувши носом. Вона трохи повернула голову, але погляду від океану не відвела. — Я дізналася більше про свій народ… набагато більше, ніж могла уявити. Правда розчарувала мене. Розлютила.
Фея задумливо торкнулася пальцями скла, залишаючи ледь помітний слід на запітнілій поверхні.
— Але ти маєш рацію. Цю правду варто було дізнатися. І її варто дізнатися й іншим.
Еріка нарешті відірвала погляд від вікна й зустрілася з Діаною очима. Її обличчя було залите слізьми, та на губах грала лукава усмішка.
— Можливо, вони щось зрозуміють. Хочу побачити їхні обличчя, коли розповім їм усе.
Вона коротко засміялася.
— Я ж можу розповісти, Літере?
— Звичайно, — відгукнувся камінь. — Вони мають знати правду
— Якщо зрозуміють… — Діана прикусила губу, вагаючись. — Може, тоді ми змогли б налагодити відносини між нашими народами?
На обличчі феї промайнула невловима емоція, і вона знову повернулася до вікна.
— Можливо…
— Я поговорю з батьками. Ми будемо раді бачити тебе й твій народ у нашому королівстві. Налагодимо дипломатичні зв’язки.
— Я подумаю, — байдуже кинула Еріка. Та її відображення у склі хитро всміхнулося. Діана посміхнулася у відповідь.
За бортом важкі хмари почали розходитися, відкриваючи чисту блакить неба. Сонце вийшло зі сховку й залило океан холодним світлом. Крила Кокіля блищали у його променях, поки він ніс дівчат уперед.