Розділ 43. Помилки і бажання

Кокіль летів над океаном, залишаючи позаду Південну Корону. Це було дуже схоже на подорож у звичайному човні. Те саме відчуття легкої невагомості, те саме м’яке погойдування, ніби хвилі підхоплювали корпус знизу. Та усвідомлення того, що під ними більше немає води чи льоду, а лише порожнеча, змушувало дівчат мимоволі напружуватися.

Жакі не підіймала човен надто високо, лише настільки, щоб штормові хвилі й мандрівні льодовики не могли його дістати. І все ж висота була достатня, щоб серця дівчат стискалися від страху.

Небо тиснуло на них важкою ковдрою сірих хмар, що низько нависали над водою, ніби намагалися поглинути все під собою разом із човном. Вітер шарпав корпус і завивав у такелажі, а рідкі птахи, виринаючи з туману, пролітали небезпечно близько й раз по раз ледь не врізалися у скло, змушуючи Жакі постійно маневрувати.

Унизу бурлив безкраїй океан підбурюваний ревінням вітру. Гул води накочувався хвиля за хвилею, глухий й загрозливий. Величезні хвилі здіймалися темними стінами й вибухали білою піною, яку рвало й розкидало довкола, мов клапті зірваних хмар. 

Час від часу з темної глибини виринали велетенські тіні. Кити підіймалися над хвилями, викидаючи в небо високі фонтани води; їхні сріблясті тіла на мить спалахували на поверхні й одразу зникали в безодні.

Та всередині човна було тихо й затишно. Живий Вогонь м’яко пульсував, розливаючи навколо тепло. Дівчата познімали важкий одяг, що в теплі швидко промок від талого снігу. Тепер вони сиділи в тонких сорочках, загорнувшись у ковдри, й жували солодкі фініки, які випадково знайшли серед речей, що були залишені у човні. 

— Це ти чудово вигадала з Живим Вогнем, — озвалася Жакі, насолоджуючись теплом, яке дарував камінь. 

— Завжди рада допомогти, — посміхнулася Діана, обтрушуючи крихти з пальців.

— Тільки що ми будемо з ним робити, коли опинимося в Сафіросі? Там же тепло? — Мабіль замислено покрутила фінік між пальцями.

— Це вже нехай Жакі вирішує. — Діана кивнула в бік пілотського місця.

— Чому я? — Жакі здивовано розплющила очі.

— Ну це ж твій камінь. Ти його знайшла.

Жакі знітилася й відвела погляд: — Та частина казки про серце… Це ж ти для Жана написала?

— Так. Мені здалося, що це гарна ідея.

— Дякую. За те, що пам’ятаєш про моє бажання.

— Нема за що. Тим паче все чесно.

— Хм… — Еріка схрестила руки й примружилася. — То, за твоєю логікою, Книга Казок належить тобі?

— Ні, — одразу заперечила принцеса. — Книга належить Літеру. Саме він має вирішувати, що з нею робити. І, здається, він не заперечував подорожувати в моїй сумці.

— А як щодо мого бажання? — продовжила фея наполегливо. — Книга могла б його здійснити.

— Сумніваюся, — відповіла Діана. — Та якщо Літер не проти…

— Вибач, але наділити тебе магією такої сили я не маю права. Я не збираюся виконувати всі твої забаганки, — відповів той. — Я гадав, історія твоїх предків навчить тебе бодай чомусь.

Різка відповідь здивувала всіх. Літер вперше був таким жорстким. Еріка обурено стисла губи, різко відвернулася й втупилася у вікно, за яким клубочилися хмари. Хоча інші й мовчки погоджувалися з Літером, між дівчатами повисла незручна, важка тиша.

— Я можу передати тобі Книгу, коли ми дістанемося Орвіньєру, — обережно запропонувала Діана. — Ти могла б віднести її до Тіфенвальду. Думаю, це знайомство пішло б на користь усім.

— Я не збираюся повертатися до Тіфенвальду, — буркнула Еріка, не відриваючи погляду від океану.

— Чому?

— Після всього, що я дізналася… мені не хочеться їм про це розповідати. Вони не зрозуміють.

— Це не так, — втрутилася Аскель. — Історію потрібно знати. Особливо таку. Твої предки по дурості втратили власний дім й прийшли до кордонів Орвіньєру виборювали собі землю. Через це між Орвіньєром і феями довгий час точилися війни. І багато хто загинув. 

— Війни почалися, бо орвіньєрці не хотіли жити поруч із темними феями. Ви напали першими, — різко відрубала Еріка, повернувшись до лицарки. — Тим паче землі на які прийшли темні феї на той час не належали жодному королівству.

— Так, — не відступила Аскель. — Але твої предки володіли магією й не дуже любили людей. У минулих правителів королівства були причини непокоїтися, коли вони несподівано прийшли селитися поруч. Їм варто було поговорити. Та феї не вважали за потрібне пояснювати хоч щось. — Вона зітхнула. — Чи, можливо, вони боялися. Або соромилися власної історії?

— Вони захищалися! — у голосі феї спалахнув гнів. — Слухай, я й сама не розумію, чому вони вирішили все приховати. Чому не передали цю історію хоча б нащадкам. Та й що це за історія? — Вона гірко всміхнулася. — Про те, як у гонитві за силою вони зруйнували свій дім, а потім жалюгідно втекли, покинувши все? Чудова спадщина. Я просто в захваті, що дізналася її.

— Я лише кажу, — з напругою відповіла Аскель, — що багатьом смертям можна було запобігти, якби ми знали історію одне одного і йшли на діалог. Мій дід був би досі живий. Якби темні феї були сміливішими й чеснішими хоча б із самими собою, а не сховалися в лісі й не почали бити з тіні.