Розділ 42. Зміни

Так, подорож дівчат з очікуваного місяця скоротилась до двох тижнів. Завдяки Живому Вогню вони й не помітили як нарешті дісталися узбережжя. 

І ось вони знову стояли там, де кілька місяців тому починався їхній шлях у глиб континенту.

Воно зовсім не змінилося.Такий же незайманий білий світ, така ж велична, тремтяча стихія океану, що не знала спокою. Полярний день досі тривав, сонце досі не заходило за обрій, зависнувши низько над горизонтом, ніби велетенський золотий диск. Сніг на узбережжі іскрився, немов обсипаний міріадами діамантів, а вітер ніс із собою свіжий, солоний аромат води, змішаний із крижаною прохолодою.

Океан залишався таким самим бурхливим і непередбачуваним. Глибока темрява води здавалася бездонною, а хвилі, вкриті білою піною, з глухим гуркотінням билися об крижаний берег. Десь далеко відколювався айсберг і його низький, протяжний гуркіт котився простором, відлунюючи у грудях.

На кам’янистих відмілинах відпочивали тюлені й моржі. Їхні масивні тіла парували на морозі, а глухе фиркання й важке сопіння змішувалися з шумом хвиль. Час від часу хтось із них ліниво підіймав голову або незадоволено гарчав, відстоюючи клаптик простору. 

Але дещо все-таки змінилось.

Серед дорослих пінгвінів, що, як і раніше, неквапливо походжали узбережжям, тепер бігали їх дитинчата. Маленькі пухнасті грудочки, вкриті м’яким сірим пухом, безладно гасали поміж старших й кумедно пищали.

— Ооо, у них з'явилися дітки! — розчулилася Мабіль.

Одне пінгвіненя незграбно перечепилося через сніговий замет, кілька разів безпорадно завовтузилося й, не втримавшись, покотилося вниз по пологому схилу. Його батьки стривожено заметушилися й поспішили до малюка, та той, трохи ошелешений, але неушкоджений, швидко встав на лапки й радісно затріпотівши крильцями сам побіг до них.

— Довго ж ми мандрували… — задумливо мовила Аскель, спостерігаючи за сценою. Пінгвіненя вже встигло повернутися до батьків і тепер радісно пищало їм про свої досягнення, а ті лиш незадоволено сопіли у відповідь.

— А могли мандрувати ще довше, якби не Літер. — Жакі зітхнула з полегшенням, ховаючи камінець назад до сумки. — Літере, ти неймовірний!

— Дякую, — пролунав його голос, сповнений гордості й задоволення.

Дівчата швидко знайшли Кокіля. Валун, за яким ховався човен, заріс ще більше й був майже повністю вкритий мохом. Кокіль, захований у його тіні, вкрився тонким шаром снігу й подекуди взявся іржею.

Але не це привертало увагу. Просто посеред даху човна було гніздо. Маленьке, тендітне плетиво з моху та пір’я. А всередині нього, в запорошеному колі, мирно спала чайка, висиджуючи яйця.

— От халепа… — прошепотіла Мабіль,  ледь стримуючи сміх.

— І що роботи? — так само пошепки запитала Сабіра.

— Головне не злякати її… — Мабіль повільно простягла руки до гнізда.

Її пальці ледве торкнулися його, як чайка розплющила око й злегка сіпнулася.

Дівчата завмерли. Кілька секунд чайка пильно дивилася на Мабіль, ніби вирішувала, чи варта ця незнайомка її довіри. А потім, не відчувши небезпеки, знову згорнувся калачиком, сховавши дзьоб у пір’ї.

— Ох… — видихнула Діана, знов починаючи дихати.

Мабіль обережно підняла гніздо, намагаючись не потривожити птицю, і перенесла його на пласку ділянку каменю неподалік.

Чайка клацнула дзьобом, але залишилася на місці.

— Фух, пронесло… — прошепотіла Жакі, обтираючи чоло, наче після великої битви.

Усі тихо засміялися. Виявилося, найбільший виклик на їхньому шляху — це не бурі чи магія, а маленька вперта пташка.

Еріка дістала човен зі схованки й помістила на воду. Магія лише нещодавно повернулась до неї і фея з задоволенням її використовувала.

— То… — невпевнено озвалася Сабіра, поглядаючи як Кокіль хитається на чорних хвилях океану. — Нам знову треба занурюватися?

— Я не хочу знову проходити через ті жахи під водою! — голосно заявила Мабіль, схрещуючи руки на грудях. Спогади про темряву, холод і невідомих створінь, що мерехтіли у безодні, все ще були занадто свіжими.

Дівчата переглянулися. А потім всі разом повернули голови до Діани. Принцеса удала, що не помічає їхніх поглядів, але усмішка вже крадькома з’являлася на її губах.

— Напишеш ще одну казку? — запитала Жакі, з надією підіймаючи брови.

Діана склала руки на грудях.

— І яку казку ви хочете цього разу?

Відповідь була миттєвою.

— Про летючий корабель! — в один голос вигукнули всі.

Принцеса розсміялася, сіла на валун і відкрила записник. Сторінки засяяли м’яким світлом, ніби Літер сам нетерпляче чекав на наступну історію.

"У таємничого доглядача маяка було багато неймовірних речей. Але найбільш дивовижним серед них був летючий корабель. Він хоч і був маленьким, міг здійматися високо в небо та летіти з неймовірною швидкістю."

Щойно остання літера була написана, слова на сторінці засвітилися м’яким фіолетовим сяйвом, а човен здригнувся. Його обриси почали змінюватися. Спершу металеві плавці подовжилися, і стали схожі на крила велетенського альбатроса. Ззаду, виросли маленькі стабілізатори, що нагадували хвіст птаха. Легке шелестіння вітру злилося з тихим, рівним гудінням нового двигуна.