Розділ 37. Фатацинія

Залишивши Сабіру та Еріку біля підніжжя гори, решта дівчат рушила вперед, у саме серце мертвої долини.

Спочатку вони йшли просто по землі та згодом натрапили на стежку й пішли по ній. Хоча стежкою це можна було назвати лише умовно, радше це було заглиблення в землі, місце, де попіл осідав трохи глибше, ніж навколо. Він вкривав стежку рівним шаром, наче ковдра, приглушуючи кожен крок. Коли дівчата ступали по ньому, з-під їх чобіт здіймалися маленькі хмари. Чорні пластівці повільно кружляли у повітрі та осідали на їх волосся й одяг. Ніби сніг, тільки темний та мертвий.

Згодом обабіч стежки почали з’являтися залишки будинків. Велика кількість обвуглених каркасів хат стояли довкола. Деякі з них ще трималися купи: похилені, розколоті, з прогорілими отворами замість вікон. Інші перетворилися на купи золи й попелу, серед яких стирчали частини балок, схожі на ребра мертвого чудовиська. Довкола лежали уламки скла, черепиці й залізні клямки, що потемніли від жару. Час від часу чулися тихі потріскування — десь осідали залишки будівель, руйнуючись під власною вагою. 

Скоро стежка, якою йшли дівчата, почала розгалужуватись в боки. Вузькі доріжки потягнулись поміж згорілих хат, мов між надгробками. Стало зрозуміло: колись це було велике місто. 

— Що тут сталося? —  спитала Мабіль. Та ніхто не мав відповіді.

Дорога тяглася вперед, ведучи дівчат за собою. Вона петляла містом, що здавалося безкраїм: мертві вулиці все тягнулися й тягнулися, а чорні кістяки будинків стежили за усім довкола порожніми отворами вікон. Та зрештою стежка вивела їх до величезної площі.

Вона була круглої форми, і до неї, немов спиці до центру колеса, сходилися такі ж засипані попелом дороги по якій йшли дівчата. Під товстим шаром попелу, ще проглядалася стара бруківка, що потріскалася від часу й пророслого крізь неї коріння. В деяких місцях площі навіть виднілися обриси клумб та траплялися обвуглені металеві каркаси лав і ліхтарів. Вони були тонкі, викривлені від жару, та ще тримали на собі залишки оздоблення у формі квітів.

Колись ця площа, без сумніву, була серцем міста. Місцем, де зустрічалися люди, де лунав сміх, де вирувало життя. Діані раптом згадалася площа у Веріталі, та сама, через яку вони з Аскель проїжджали, коли вирушали в подорож. Вона була жива, залита сонячним світлом, наповнена сміхом, музикою, запахом свіжої випічки. Люди поспішали у своїх справах, діти бігали між лавками, а довкола звучав брязкіт коліс трамваїв.

Від цього спогаду принцесі защемило в грудях. Вона швидко витерла очі, щоб інші не помітили її сліз.

— Варто дослідити все тут, — сказала вона, зусиллям волі взявши себе в руки. — Можливо, ми знайдемо щось корисне.

— Вже знайшла! — вигукнула Жакі, яка встигла пройти вперед. — Йдіть сюди!

Дівчата зібралися біля неї, в самому центрі площі. Там, серед попелу й уламків, стояла статуя.

Людиноподібна фігура, висічена з каменю, застигла у величній позі. Її риси обличчя стерлися від часу й полум’я, залишивши лише натяк на колишню красу: обриси очей, лінію щелепи, вицвілий орнамент на одязі. Статуя продовжувала стояти, вперто й гордо, як останній свідок загиблого міста. А в її лобі сяяв дивовижно гарний самоцвіт.

Яскравий лазуровий камінь горів чистим, холодним світлом. Його світіння розривало морок. На тлі чорного попелища він виглядав незбагненно яскравим та живим. 

— Дивно. Все в попелі, а він аж світиться. — прошепотіла Аскель, заворожено вдивляючись у сяючий камінь.

— Може, це і є артефакт? — припустила Жакі, трохи нервово переступаючи з ноги на ногу.

— Не знаю. У книгах про таке не згадувалося.— Діана похитала головою, її пальці несвідомо стиснулися в кулак. 

— І що ж нам робити? — спитала Мабіль.

Діана зітхнула, на мить заплющила очі, зібралася з духом і зробила крок уперед.

— Я спробую з нею поговорити.

— Зі статуєю? — Жакі скептично вигнула брову.

— Тобі справді, здається це дивним, після всього побаченого?

Жакі обвела поглядом краєвид, зітхнула і переможено похитала головою. Діана струсила попіл з одягу й рушила до статуї.

— Обережно, — попередила її Аскель. — Ми не знаємо, що це і чого варто очікувати.

— Я впораюсь.

Принцеса зробила ще кілька кроків уперед. Її голос, коли вона заговорила, прозвучав напрочуд твердо: — Доброго дня. Я Діана Орвіньєрська, принцеса королівства Орвіньєр. Ми з моїми подругами пройшли довгий і небезпечний шлях, щоб потрапити сюди. І ми просимо вашої допомоги.

Лише тиша була їй у відповідь.

— Існує легенда, що у Фатацинії, мертвій долині фей, зберігається артефакт, здатний виконувати бажання. Ми припускаємо, що це місце і є Фатацинією. Тож сподіваємось виконати свої.

Подруги затамували подих, очікуючи… чогось. Принцеса відчула, як кров пульсує в скронях, і закусила губу.

— Доброго дня і вам. — пролунало від статуї.

Це був глибокий, низький голос. Він був тихим, але лунав звідусіль. З повітря, з землі, з руїн. Здавалося, він бринів просто в головах дівчат.

Усі крім Діани обмінялися переляканими поглядами й повернулися до статуї, не знаючи, що робити.